Копаний мяч - Денис Мандзюк

Турнір українських команд

До сторіччя від дня народження Тараса Шевченка "Сокіл-Батько" провів 28-29 червня 1914 р. другий "Со-кільський здвиг" - "Шевченківський". У його рамках організували другі Запорізькі ігри. Серед дисциплін, які хотіли продемонструвати українцям, був і футбол. Оскільки повноцінний турнір за два дні зіграти неможливо, вирішили обмежитися матчем між двома найсильнішими командами краю. Щоб визначити цих двох лідерів, провели відбірковий турнір. До участі в ньому запросили всі чотири активні на той момент команди: УСК, "Україну", "Поділля" та "Сянову Чайку".

Перші три матчі відбулися на стадіоні "Сокола-Батька" у Львові. 30 травня УСК не зміг виграти в тернополян. Керівники "Поділля" вимагали переграти матч або зарахувати гімназистам поразку. Які були причини претензій - невідомо. Перегравання так і не відбулося. Наступного дня "Поділля" здолало "Сянову Чайку". У перший день літа УСК виграв у перемишлян.

"Україна" обидва матчі з провінційними командами проводила у гостях. Це не завадило студентам легко перемогти тернополян і перемишльців. "Україна" достроково забезпечила собі місце у фіналі. УСК мусив втримати нічию в останньому матчі. Гімназисти перевиконали завдання - перемога 4:0.

Степан Гайдучок ретельно проаналізував гру всіх команд у "Вістях з Запорожа": "Найбільше пильности і тренінґу вложили "Поділля" і УСК. "Поділля"має сильно збудованих і витривалих грачів, однак брак техніки копів і здержування м'яча, хоч зіграння було видне. Про УСК треба сказати, що деякі грачі з нападу - се перворяд-ні сили. Брак тільки бистрої орієнтації. Замітне, що по кожнім грачі знати було тренінг з самої постави. Дружині потрібно тілько тренера, і може вибитися на одно з перших місць у Львові. Менше громадної гри, а більше простору в грі між поодинокими грачами. Про грачів "України" можу хіба то сказати, що кожний зокрема для себе є добрим грачем. Але не може він бути добрим, коли брак йому тренінгу, зіграння. Не може і тому добре грати, коли приходиться йому на одній і тій самій стрічі грати в нападі, помочі і залозі. Се комічне і поважній дружині не пристоїть. Відноситься вражін-ня, що дружині далеко до карности.

А нехай не забувають грачі, що правильний спосіб життя є також основою тренінгу. "Сянова Чайка" показалася такою слабою, що годі що-небудь про її гру сказати".

Фінал мав відбутися 29 червня. Напередодні у Сараєво вбили наступника австрійського трону, ерцгерцога Франца Фердинанда. До Львова звістка дійшла о 16:00 - на стадіоні "Сокола-Батька" саме відбувалися масові гімнастичні вправи. Аби не поширювати паніку, організатори вирішили не переривати змагання. Про продовження здвигу наступного дня не могло бути і мови. Матч найсильніших українських команд так і не відбувся.

Через місяць розпочалася Перша світова війна. В галицькому футболі настало кількарічне затишшя. Лише 1916 р. на короткий час відновив діяльність УСК - провів два товариські матчі з "Поґонею-2".

07.06.1914 р. "Поділля" (Тернотль)-"Україна" (Львів) - 1:4

На початку ХХ століття в українській мові ще не було власної спортивної термінології. Вирішити цю проблему взявся невтомний популяризатор фізичної культури на Галичині Іван Боберський. Варіантів було два: калькувати чужі терміни або шукати власні відповідники. Зупинився на другому. Так і виникли слова: "відбиванка" - волейбол, "кошиківка" - баскетбол, "гаківка" - хокей. А футбол став "копаним м'ячем".

Саме з такою назвою знали цю гру вболівальники краю упродовж тривалого періоду. 20 травня 1909 року дві гімназійні команди під-австрійського Львова зіграли перший показовий футбольний матч. 16 липня 1944 року відбулися три зустрічі першості окупованої нацистами Галичини. Турнір перервали через наступ радянської армії. Між тим - десятки турнірів, сотні матчів, тисячі пережитих моментів.

Українці тоді не мали власної держави. Потрібно було боронити свою ідентичність. Футбол став одним із найдієвіших засобів для цього. Аби довести зверхність над опонентами, не треба було вдаватися до дипломатичних інтриг чи силою демонструвати свою непокірність. Достатньо було знайти 11 спритних чоловіків, одягнути їх в однакові сорочки та випустити на поле. Воно ж, як відомо, рівне, а м'яч - круглий.

Перемоги над польськими і єврейськими командами піднімали дух українців. Товариські зустрічі проти "закордонних" гостей з Ужгорода чи Чернівців ставали справжнім національним святом. Футболістів вважали героями або зрадниками - залежно від результату. Недарма ж спортивні турніри тоді називали "мистецтвами" - калька з польського "mistгzostwа".А їхніх переможців - "мистцями".

Звісно, той футбол за рівнем значно відставав від теперішнього. Грали напівпрофесіонали або й просто любителі. Де бракувало майстерності, відпрацьовували самовіддачею.А частіше - просто грубощами. Бійки між спортсменами і між глядачами, суддівські скандали, несправедливі рішення чиновників - ще одна риса тогочасних змагань.

Перед вами перша спроба популярного дослідження "копаного м'яча" - українського футболу в Галичині першої половини ХХ століття. Книга написана на основі газетних публікацій і архівних документів тих часів. "Оживити" текст покликані колоритні цитати очевидців і автентичні фотографії - більшість узято з приватних архівів і публікуються вперше. Історія "коротка" - як вказано у підзаголовку, - проте максимально насичена. Сподіваюся, з часом дійде і до ґрунтовнішого, багатотомного видання.

На початку 1913 р. "Україна" вступила до Австрійського футбольного союзу (Österreichischer Fussballverband). Це дозволило навесні організувати зустрічі з найсильнішими львівськими командами: "Гасмонеєю", "Чарними" та дублерами "Поґоні".

"Се була інтересна стріча, яка згромадила дуже много нашої і чужої публіки, - писало "Діло" про матч з "Поґонею-2". - Прегарний день. Грачі обох дружин зачинають властиво доперва свій сезон. Резерва "Поґоні" - самі високі, плечисті грачі. Дружина "України" - малі ростом, але рухливі, неначе альпейські стрільці. Публіка очікує нетерпеливо перебігу гри. В першій половині нападає "Україна"остро чужі ворота. "Поґонь" боронить ся завзято і пробиває одні ворота, один раз з "відстороні", яку суддя не хотів видіти. "Україна" пробиває тепер ворожі ворота з займака. Суддя не хотів також бачити, як грачі "Поґоні" затримували м'яч руками".

"Вісти з Запорожа" анонсували, що на літо заплановані зустрічі "України" з "Чарними", "Поґонею", "Спартою", "Лєхією" і "Гасмонеєю". Преса про них чомусь не писала.

"Україна" (Львів)

13.04.1913 р. "Україна" (Львів)-"Гасмонея" (Львів) - 2:2

Турнір на кубок Мартина Якубовського у Львові

Восени відбулася першість Галичини під егідою Австрійського футбольного союзу. У ній мали змагатися краківські "Краковія" та "Вісла", львівські "Поґонь" і "Чарні" - останніх пізніше дискваліфікували. Решта львівських команд визначали найкращого у турнірі на кубок любителя спорту Мартина Якубовського. Його провели у жовтні - листопаді. "Україна" посіла четверте місце серед п'яти учасників.

Першість Тернополя

Учасниками турніру стали три команди, кожна представляла інший народ: "Креси" - поляків, "Єгуда" - євреїв, "Поділля" - українців.

Результат "подоляків" - дві поразки з мінімальними рахунками й останнє місце.

Копаний м'яч за часів Польщі. Етап ігнорування. 1921-1927

"Буй-Тур" (Станіславів)

Замість шкіряної кулі пішли в гру сталеві, і багато членів вирушило штопувати московського ворога, що з великою, але слабо вишколеною дружиною пхався штурмувати ворота Західної України", - так іронічно відгукнувся про Першу світову війну Тарас Франко. На фронті загинуло чимало талановитих футболістів. Зокрема члени "України" Роман Перфецький та Ананій Степанів, гравці "Дніпра" Зиновій Дума, Володимир Богоніс і Костянтин Гусаків-ський, найкращий бомбардир "Сяно-вої Чайки" Федір Черник.

1918 р. припинила своє існування Австро-Угорська імперія. Тоді ж утворено Польську Республіку - так звану другу Річ Посполиту. Світова війна на Галичині переросла в польсько-українське збройне протистояння. Обидва народи хотіли перебрати владу в краї. Остаточно кордони Польщі визначено 1922 р. До її складу увійшли й українські землі - теперішні Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області.

Ще остаточно не отримавши державність, поляки взялися за облаштування спортивної господарки. 20-21 грудня 1919 р. у Варшаві відбулися установчі збори Польського футбольного союзу (РоЬкі Zwiqzek Ріікі Шоіпе) - ПЗПН). 16 травня 1920 р. утворено місцевий осередок цієї організації в Галичині - Львівський окружний футбольний союз (Lwowski Okr§gowy Zwiqzek Ріікі Иогпе] - ЛОЗПН). До нього увійшла більшість польських футбольних клубів краю.

Тоді ж розпочався перший чемпіонат держави. У класі "А" ЛОЗПН найкращого визначали львівські "Поґонь" і "Чарні", перемишльська "Польонія" і станіславівська "Ревера". Змагання не завершили через радянсько-польську війну. У наступні роки команд побільшало. Переможець класу "А" змагався з лідерами інших округ за звання чемпіона. Слабші команди грали у класах "Б" і "Ц". У наступні сім років, доки зберігалася така схема проведення, "Поґонь" чотири рази ставала чемпіоном країни.

На зборах 21 березня 1909 р. УСК поділили на сім відділень, кожне з яких відповідало за інший вид спорту: футбол, біг, стрибки, метання списа та ядра, волейбол, боротьбу і прогулянки. Найактивнішою стала секція "копаного м'яча", яка об'єднувала п'ять команд. Основна взяла собі назву The Little Bears ("Ведмежата") та синьо-жовті кольори. 9 травня семикласник Степан Гайду-чок прочитав перед гімназистами лекцію на тему "Союзняк".

Згодом відбулися перші повноцінні зустрічі. 20 травня УСК-4 переграв УСК-3 - 4:1. Це перший футбольний матч українських команд на території Галичини, результат якого документально зафіксований - у щорічному звіті гімназії. Наступного дня силами мірялися дві головні команди: УСК-1 - УСК-2 - 4:0. Суддею гри був Іван Боберський.

20 і 27 червня на Янівських оболонях проходили спортивні змагання. Програма обидвох вечорів була однакова - спершу визначали найкращих у легкоатлетичних дисциплінах, наприкінці відбувався футбольний матч. Результати цих зустрічей невідомі. На два місяці у спортивному житті навчального закладу настало затишшя - гімназисти роз'їхалися на вакації.

Після літніх канікул у футболістів УСК з'явився тренер - Вацлав Льо-моз. Він свого часу грав за одну з най-сильніших команд Чехії - празьку "Славію". А тепер приїхав на навчання до Львівської політехніки. Кошти на заняття - 300 крон - виділив з бюджету гімназії її директор Едвард Харкевич.

Перше тренування відбулося 5-го вересня 1909 р. і тривало від 10:30 до 12:45 год. У ньому взяли участь гравці першої та другої команд. У гімназійному звіті читаємо: "Тренер показав спосіб, як здержувати м'яч, коли він спадає з гори, та як подавати. Радив не бити ніколи вгору, лиш все низько, добре виміреним копом, по попереднім здержанні. Копати м'яч треба не кінцем черевика, а підбиттям, із-за чого м'яч іде о много влучнійше".

Рівно через тиждень гімназійна команда провела перший матч проти "чужинців" - "Гасмонеї". Зустріч на Янівських оболонях судив пан Гібль із "Поґоні". Грали за традиційною тоді схемою: воротар - двоє захисників - троє півзахисників - п'ятеро нападників. Львівські євреї на той час мали певний досвід щодо так званих міжнародних матчів. А УСК грав у неповному складі - півзахисник Степан Цимбала запізнився на гру, тому на поле так і не вийшов. У центрі нападу виступив тренер Льомоз. Він забив єдиний для українців гол. Результат - 1:3 на користь "Гасмонеї".

Надалі тренування проходили щодня, окрім неділі. Чех учив правильно бити м'яч черевиком, проводив ігри на одні ворота та пробіжки навколо поля. Низький симпатичний блондин не тільки викликав захоплення у галицьких дівчат, а й дивував молодь надзвичайним вмінням керувати м'ячем. Гімназисти зверталися до нього на український манер - за іменем В'ячеслав.

УСК (Львів). Верхній ряд: Вацлав Льомоз (тренер), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, Іван Боберський (у капелюсі), Степан Гайдучок. Середній ряд: Василь Остапчук, Ананій Степанів, Антін Зелений. Нижній ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич (воротар), Григорій Лучаківський

"Тренер вмів заохотити вправляю-чих видобути з себе всі можливі сили, щоб виконати своє завдання якнайліпше, - згадував Степан Цимбала. - Не був великого росту, але фізично добре розвинений і дуже сильний в ногах. З природи лагідної вдачі, на спор-товій площі він був рішучо-енергійний, вимагаючи від кожного вправляти так, як він наказував".

Через три тижні активних тренувань українці наважилися кинути виклик найсильнішій команді Львова - "Поґоні". Правда, поки що обмежилися протистоянням із її четвертим складом. Гра відбулася на полі "Тор циклістув", що фактично використовувався як клубний стадіон "поґоня-жів" (зараз тут станція "Сонячна" від дитячої залізниці). УСК сенсаційно переміг - 1:0.

Вацлав Льомоз цього разу не зважав на міжнаціональні суперечки на полі, вгамувавши гравців за допомогою свистка. Це був останній матч УСК під наглядом чеського фахівця. Наступного дня він покинув навчання у Політехніці через військову службу. За іншою версією, футболіста запросили у свою команду керівники "Поґоні".

Без тренера гімназисти нічого не змогли протиставити третьому складу "поґоняжів" - поразка 1:5. Єдиний гол в УСК забив Петро Франко. Наступного дня в гімназії відбулося обговорення цієї гри. Іван Бобер-ський так прокоментував ситуацію: "Поміч подавала м'яч заслабо вперед, нападаючі трималися для того на своїй половині грища. Заложники копали також заслабо. Воротар держався добре".

< - >

На відміну від Львова, у Тернополі польська та українська футбольні команди з'явилися практично одночасно. 21 серпня 1909 р. на стадіоні біля нового парку зустрілися місцеві "Кре-си" і "Поділля" (за тодішнім правописом - "Поділє"). Перші - це польська збірна міста. Другі представляли тутешню українську гімназію. У складі "Поділля" на поле вийшов колишній гравець львівської "Поґоні" - у місцевій газеті "Ґлос Польський" його зазначили як пан Ц. Однак "Кре-си" все ж таки перемогли - 4:1. Через шість днів відбувся матч-реванш. Знову сильнішими були поляки - 5:4.

Аби покращити рівень гри тернополян, професор місцевої гімназії Семен Сидоряк власним коштом запросив до себе Івана Боберського з його вихованцями. 16 жовтня у залі "Міщанського братства" той прочитав лекцію про правила футболу. Після цього на майданчику "Біля різні" відміряли поле 110 х 65 м, на якому дві команди УСК провели показовий матч. Під час однієї з атак воротар другої команди зламав праву ключицю - імовірно, це перша травма в історії українського футболу. Львів'ян почастували вечерею на гімназійній кухні, після чого провели на вокзал.

Доки дорослі футболісти відновлювали давні зв'язки, ініціативу перебрали гімназисти - як і в довоєнні роки. 26 лютого 1922 р. у Львові відбулася конференція за участі представників семи спортивних гуртків з трьох навчальних закладів міста: "Аматори", "Льотос", "Чайка" з академічної гімназії, "Зоря" з її філії, "Лев" і "Степ" із реальної гімназії. Також були присутні українські скаути Львова - "Пластовий Спортовий Клюб".

Після трьох засідань прийняли статут організації, яку назвали "Союз українських спортових гуртків студентів середніх шкіл", скорочено - ігровий гурток ("забавовий кружок") "Спорт". Друкованим органом гуртка став журнал "Поступ".

Рівно через місяць - 26 березня - зібралися і дорослі спортсмени. А саме учасники чотирьох відомих ще до війни українських товариств - "Україна" "Поділля", "Скала", "Сяно-ва Чайка" - і нещодавно створеного в Станіславові клубу "Буй-Тур". Вони вирішили об'єднатися у "Союз спортових товариств, клюбів і поодиноких гуртків цілого краю" - Український спортивний союз. Реєстрацією мала зайнятися комісія на чолі з адвокатом Степаном Шухевичем.

"Ціллю Союза було би не лишень долучити поодинокі змагові товариства, але репрезентувати наш спорт за границею й у краю, давати здоровий напрям, виконувати власть дисциплінарну над поодинокими товариствами і давати товчок до засновування тих товариств, аби наша молодь не тонула в чужих", - наголошував у своєму виступі один із засновників товариства "Україна" Степан Гайдучок.

Не всі українці Львова навчалися в академічній гімназії та її філії. IV гімназія - одна з найпрестижніших поль-ськомовних середніх шкіл міста - налічувала півтори сотні представників "шпіеізгозсі пагобо'?еі". Разом з учнями II гімназії та учительської семінарії навесні вони створили власний футбольний гурток, який назвали "Дніпро". У травні 1910 р. найсильні-ші українські команди міста двічі зустрілися на Янівських оболонях - 1:1 і 4:0 на користь УСК.

Другий матч відбувся в рамках легкоатлетичних змагань, які влаштовувалися на Вульці (тепер на цій частині вулиці Сахарова розташовано гуртожитки Політехніки). Глядачі: гімназисти, декілька студентів і дев'ять "панночок". Представники обидвох гуртків виборювали нагороди з бігу, метання диска та списа, зі стрибків у висоту та піднімання тягарів. Після цього мірялися силами на футбольному полі. Судив гру семикласник Остапчук.

Улітку "Дніпро" розпався. Його найкращі гравці Кость Гусаківський та Олександр Перфецький поповнили склад УСК. Тоді ж закінчив гімназію Петро Франко. Новим головою УСК став Михайло Заворотюк. Тренування проходили на Вульці тричі на тиждень - у вівторок, четвер і суботу. В один із цих днів кожна команда займалася самотужки на одні ворота, в інші два проводили спаринги між собою. Навчальний заклад закупив 18 футбольних м'ячів - 10 для гімназії і ще вісім для її філії. Гімназисти розпочали збір коштів на придбання власного спортивного майданчика: протягом першого навчального року отримали 200 крон у головному закладі та 400 - у філії. Ще 109 крон забезпечив їм "руханковий" вечір від УСК.

Також у травні 1910 р. гравці УСК з'їздили до Перемишля. У тамтешній українській гімназії уже рік працював спортивний гурток. Спершу він називався "Копана", пізніше - "Ся-нова Чайка", на честь річки Сян, що перетинає місто. Налічував 14 відділів: "руханковий, прогульковий, купелево-руханковий, легкоатлетики, важкої атлетики, наколесників, леще-тарів, саночкарів, совгарів, копаного м'яча, веслярів, світливців, пластунів, стрільців". Покровителем був професор Євген Любович. Провести товариський матч з невідомих причин не вдалося. Львів'яни мали суто екскурсійну програму.

8 жовтня футболісти "Сянової Чайки" приїхали до Львова. Гімназистів на трибунах підтримувала доволі численна публіка, зокрема 21 вихованка інституту сестер василіянок. У першому таймі тиснув переважно УСК. Одразу після перерви перемишлянин Круцан забив гол. На 84-й хвилині "Сянова Чайка" відзначилася вдруге. Із фінальним свистком суперники привітали один одного триразовим вигуком "Гаразд!".

Через тиждень візит-відповідь до Львова нанесло "Поділля". У межах спортивних змагань учнів місцевих середніх та вищих шкіл тернополяни зіграли товариський матч проти четвертої команди УСК - 1:1. Розлогий звіт про цю зустріч Степан Гайдучок подав до львіської газети "Діло". Цей текст - перший футбольний огляд, написаний українською мовою. Тут цікаві і терміни, які вживає автор, і помилки, на які він вказує гравцям обох команд. Подаю його майже без змін і скорочень:

"З нагоди стрічи львівської дружини з тернопільською дружиною на змаганнях дня 15 жовтня позволю собі описати гру обох дружин, щоби побільшити досвід тих, що цікавляться союзняком. Гра скінчилася вислі-дом 1:1. Дружина тернопільської гімназії "Поділля" і академічної гімназії у Львові УСК-4 показалися собі рівні. Перша мала сильних, друга - зручних грачів.

"Дніпро" (Львів). Галицький футбольний колорит початку ХХ століття: замість перекладини воріт - мотузка, позаду видно поле, на якому пасуться корови

"Поділля" (Тернопіль). Верхній ряд: Володимир Дудик, Іван Огар, Петро Вацик, Іван Назаревич, Михайло Вітошинський. Середній ряд: Петро Стадник, Андрій Філь, Володимир Малис. Нижній ряд: Осип Гринькевич, Михайло Добромиль (воротар), Олександр Білинський

Грачі "Поділля"удержували між собою добру сполуку. Коли, однак, підвели м'яч під ворожу гряду, не вміли використати нагоди, щоби пробити ворота. Подавали собі м'яч перед воротами задовго і надумувалися, а противник мав проте час і стягав сили на оборону воріт. Часто збігалися нападаючі разом і відступали м'яч один другому. Тимча-сом противник набігав і відбирав м'яч. Перенимання м'яча було не раз запо-вільне. Нападаючі повинні подавати м'яч скісно. Передовсім повинні робити се злучники і чільники - крайники тут справувалися добре. Бити м'ячем просто і далеко вперед - значить се тільки що віддавати добровільно оружжя борби противникові. Сю хибу вміла дружина УСК-4 зручно використати.

Наріжняка повинен крайник так копати, що подає м'яч плоским луком перед ворота, а не так, що подає його щуром на поле. Таке виконання наріжняка лучається дуже рідко навіть в ліпших дружинах. Грачі повинні вправлятися в довгім бігу, щоби під час гри в бігу за м'ячем не приставати з причини браку сил. Через приставляння дістає противник найліпшу нагоду, щоби відібрати м'яч.

На щире признання заслугує чемна гра "подолян", що уникали друлян-ня, хотя й правила дозволяють його в певній мірі. Се вказує, що грачам не ходить лише виключно о виграш, але передовсім о приличну і гарну форму гри. "Подоляни"опанували зовсім правила гри, хоч грають доперва один рік. Помічники "Поділля" не повинні би занадто подаватися за нападом, а пам'ятати, що мають вони обов'язок підпомагати також залогу.

Всі грачі повинні би знати більше способів копання. Не вистарчить копати м'яч лише носом черевика і його боком. Треба також підбивати м'яч відбиттям або верхом ноги, замахнувши над нею луком від боку до внутр, дещо з гори в діл. Виглядає се так, немов би грач зачерпнув м'яч ногою, проте зоветься се "черпний коп". Треба також уміти копнути м'яч через себе до своїх, подаючи ціле тіло взад і підбиваючи м'яч ногою, коли вона в суставі зігнена в гак. Замало користала дружина також з гри головою, що не-раз приносить велику пільгу. Чим ліпше грачі опановують м'яч, тим менше є бічняків і грядяків.

Дружина УСК-4 робила вра-жіння легкої і звинної дружини. Добре відбирання м'яча від противника, хоч інколи дещо заго-ряче, добра сполука нападів і, як на такий вік грачів - до 16 літ найвище, - витривалість в біганню і переслідуванню ворога, певність нападів в копанню давали грачам УСК-4 деколи велику перевагу над противником. Коли б лише обі дружини були менше копали м'яч горою, то менше було би бічняків. Гра стала би через се живійшою і для видців інтереснійшою. Заложники і воротарі обох дружин блудили найбільше тим, що відбивали м'ячі то заслабо, то знов перед ноги противника або високо вгору, майже в стовп. Противник мав проте час розглянутися в положенні і відібрати м'яч. Позаяк помічники помагали найбільше нападачам, то заложники повинні були відсунутися від своїх воріт. Один був би пішов в поміч, а один зістав би в залозі".

Остап Нижанківський (1863-1919) - священик, композитор, підприємець покровитель футболу в Стрию

Стрийський футбол також бере початки у місцевій гімназії - у ній навчалися і поляки, й українці. Молодь ходила копати м'яч до парку ім. доктора Генрика Йордана (поряд із сучасним стадіоном "Сокіл"). Спочатку за ворота служили складені купи одягу. Згодом єврей Мондштайн, син власника тартаку, облаштував із дошок нормальні брами.

""Футболівок" ніхто не мав, - згадував стрия-нин Андрій Кігічак. - Щоб вдома не було авантур за черевики, то копали правою, а інколи й обома ногами "на босака". Але згодом кожен добув десь імпровізовані, а згодом і правдиві "футболівки". На наше нещастя в Празі згинув від сильного удару з "вільного" чеський воротар, що його твердий м'яч "/ре/ор" поцілив у черевну яму. Це подала преса як велику сенсацію, а нашим батькам тільки того було й потрібно. Але коли згодом появилось в пресі, що влада заборонила уживати такі масивні м'ячі, а ми батьків переконали, що наші, то такі "звичайненькі", якось справа стихла і нас толерували".

Тривалий час не могли визначитися із назвою команди. Попервах її підписували як УСК, пізніше - "Січ". За клубною легендою, остаточну назву "Скала" запропонував нападник Олекса Паращак. На нараді перед виїздом до Перемишля він так обґрунтував свій варіант: "Щоб усі атаки розбивалися об нашу дружину, як об скалу". Решта гравців зустріли пропозицію оплесками. Стрия-ни виграли той матч, назву визнали фартовою.

21 травня 1911 р. тоді ще команда "Січ" навідалася до Львова, де програли УСК-3 - 5:8. 22 жовтня візит у відповідь наніс вже перший склад УСК. Перемогли знову львів'яни - 4:1, єдиний гол у господарів забив Паращак. Через сутінки другий тайм тривав тільки 20 хвилин. Гості грали у білих светрах і чорних штанцях, господарі - у синьо-жовтому одязі. Львівський гімназист Юрко Семотюк надрукував у "Ділі" репортаж із тієї поїздки. Відзначав, що на стадіоні зібралося чимало публіки. А ще дивувався: продавали квитки та старанно стежили за порядком навколо поля гімназійні професори-поляки.

Покровителем "Скали" був священик і композитор Остап Нижанків-ський. Автор колядок "Бог ся рождає" і "Во Вифлеємі нині новина" був ініціатором створення у Стрию одного з перших українських кооперативів - "Крайового господарсько-молочарського союзу". Виручені кошти жер-тував і на футбольну команду міста. Зокрема придбав для неї комплект зелено-бордової форми. І в наш час ці кольори є офіційно затверджені у клубі.

< - >

Один із перших футбольних скандалів трапився 28 травня 1911 р. в Тернополі. На оболонях біля міста відбувся черговий товариський матч між "Поділлям" і "Кресами". В першому таймі українці забили два голи. У перерві обурені поляки почали грубо висловлювати претензії до судді - члена Товариства народної школи (Towarzystwo Бгкоїу Ьийом>е] - ТШЛ). Той кинув свисток на землю і заявив, що не буде продовжувати поєдинок. "Подоляни" ледве переконали арбітра повернутися на поле.

Далі гравці "Кресів" узялися виливати свою агресію на українцях. Одного футболіста вдарили в груди коліном та кулаками - той декілька хвилин не міг отямитися. У перепалку вступили професори. Викладачі польської гімназії облаяли українських колег. А їхні підопічні погрожували надавати чужим наставникам "по губах". Надбігла публіка. До масової бійки не дійшло, бо на місці опинилися українські дружинники. Матч так і не дограли.

"Діло" перелічувало "гріхи" польського клубу: ""Креси" - се дружина польська, хоч складається з поляків, жидів і навіть чехів. Дружина виступає всюди як ґімназияльна, а складається з учеників, академіків, жовнірів. Її члени носять без нічийого позволен-ня - навіть ученики в школі - відзнаки на грудях з написею "Креси", і ніхто з професорів чи навіть директор на се не звертає уваги. Буцімто держаться приписів, виданих "Краковією", а в дійс-ности одним приписом для них є брутальність. Та що найцікавіше - на чолі того всього як "презес" стоїть пан професор польської гімназії".

Керівники "Поділля" постановили розірвати будь-які стосунки з "Кресами", ігноруючи останніх протягом двох з половиною років.

< - >

Увесь одяг і спорядження футболісти УСК купували за власні кошти. Самі ж оплачували проїзд своїм суперникам у товариських матчах. Одного разу, коли треба було запросити до себе команду зі Стрия, мусили продати свої піджаки. Проте до спортивної форми ставилися дуже дбайливо. Перед матчами натирали черевики бензином - щоб яскраво виблискували на сонці. Тренувань команда практично не проводила. Натомість у бібліотеці гуртка було чимало німецьких футбольних підручників. Їх гравці знали напам'ять.

"Для нас раєм було дістатися на правдиве грище - без долів, шутру, зате з травою, - згадував гравець УСК, пізніше футбольний суддя Ана-толь Лукашевич. - Та все ж таки ми з великим запалом тренували на вибоях і кертовиннях. Значили виміри грища, коби тільки заграти. Коли ж мали грати з "Чеським Тімом"на грищі "Товариства забав рухових" в годині десятій, то вже в годині восьмій були на місці. Щоб привикнути до доброго грища, де м'яч котиться по травичці без наглих і несподіваних підскоків. Ціле українське громадянство ставилося до нас крайнє вороже й вважало вар'ятами! Публіку творили дві-три "наречені" та кілька запаленців. Грали на кістки, гостро. М'яч подавали грачі якнайшвидше вперед, без думки й пляну. Кому і де - дурниця, коб лиш вперед!"

Поляки мали вільний доступ до великих майданів "Сокул-Мацєж" на вулиці Личаківській (тепер належить університету фізкультури) чи "Товариства Забав Рухових" на вулиці Стрийській (зараз там військова частина). "Поґонь" і "Чарні" розбудовували свої стадіони - також на вулиці Стрийській (перший містився поруч зі стадіоном ТЗР, ближче до вулиці, другий - через дорогу, де тепер податкова адміністрація). Гравці УСК мусили тренуватися і проводити змагання на вільних пасовиськах. Власники облаштованих футбольних полів відмовляли в оренді для українців.

Панорама стадіону "Сокола-Батька" на вулиці Стрийській у Львові

Часопис "Вісти з Запорожа" писав у серпні 1911 р.: "Обставини стали в послідніх роках впрост невиносимі, до послідної границі соромні і понижаючі. Де лише наша молодіж вийде розірватися на свобіднім воздусі, всюди її прозивають: "Батяри, свінє, ваґа-бунди, москалі, збуї!" - і зганяють з поля. Молодіж виростає всюди по-штуркувана, прозивана і понижувана.

І в таких обставинах мусить за-никнути у неї почуття амбіції, чести і національного та особистого достоїнства?".

10 вересня у Львові проходив "Со-кільський здвиг". Аби провести показові вправи декількох тисяч своїх членів з усієї Галичини, товариство "Сокіл-Батько" орендувало вже згадуваний "Тор циклістув". Цю місцину на околиці Стрийського парку 1894-го облаштувало для перегонів Галицьке товариство велосипедистів та мотоциклістів (Оаїісу)вкіе Towarzystwo cyklist6w і motorzystдw). Посередині була рівна площа розміром 160 х 69 м, що годилася для футбольних матчів. Навколо неї - заасфальтована доріжка, що стрімко піднімалася з обох вузьких кінців. Поряд стояло дерев'яне адміністративне приміщення з роздягальнею, кабінетом і буфетом. Над ним - трибуни на 222 місця для сидіння та 12 лож, кожна розрахована на чотири людини. Всю територію було обгороджено триметровим парканом з двома вхідними брамами - з боку вулиці Стрийської та парку.

Одразу після здви-гу преса опублікувала оголошення, яке підписали керівники "Сокола-Батька": "Виділи ви майдан, на якім сей здвиг відбувся. Площа є дуже добре положена, а на львівські відносини не є дорога. Сю площу мусимо купити, наколи національне виховання мо-лодіжи і всіх верств українського населення у Львові має стати можливим. Ся площа має також значіння для всіх українців в Галичині, бо тут можуть відбуватися українські з'їзди, здвиги, вистави. Українське населення цілого краю не має ще у Львові ніякої площі, яка могла би служити для її народних цілей".

Територію стадіону, який назвали "Український город", розбили на 22621 ділянку, кожна площею один квадратний метр. Будь-який українець міг придбати собі "квадрат" вартістю 5 крон, за що отримував спеціально видрукувану посвідку. Списки жертводавців регулярно оприлюднювали в пресі. Іван Боберський розраховував, що викуп стадіону забере не більше кількох місяців. Натомість за три роки вдалося продати тільки третину ділянок.

< - >

На той час у Львові існувало декілька самостійних українських об'єднань, які культивували спорт. Окрім УСК, діяли "Кружок наколесників "Сокола-Батька"" і "Кружок ситків-карів". Єдиного клубу, який би об'єднував молодь на заняттях різними видами спорту, не було. Гравці УСК закінчували гімназію і продовжували навчання в університеті Франца І (тепер - Львівський національний університет імені Івана Франка) або Політехніці. Займатися футболом їм було ніде.

"На Львівському університеті потрібний доконче репрезентаційний спортовий клюб української молоді, - згадував Іван Боберський події тієї осені. - Він повинен зватись "Україна" і заохочувати студентів університету й політехніки до плекання рухових ігор, народних вправ, боксу й шер-му (фехтування). Клюб має спонукати українську молодь придбати не лише інтелігенцію духа, але також інтелігенцію тіла. Дружини копаного м'яча, гаківки й ставки (бейсболу) мають мірятись з дружинами чужих клю-бів і притягнути українську молодь до співбігу з молоддю других народів. Товариство має мати свою таблицю на оповістки в коридорі обидвох високих шкіл у Львові, а в своїм одязі до прилюдних гор зазначувати жовто-блакитну краску".

22 вересня в залі "Сокола-Батька" відбулися дискусійні збори. Новоспе-чені "академіки" (так тоді називали студентів) вирішили дослухатися до порад Боберського і заснувати власне спортивне товариство. Найбільше питань викликала запропонована професором назва. Чи не матиме клуб "Україна" спротиву в практично повністю сполонізованому Львові? Сміливість перемогла. Того ж тижня склали статут Спортивного товариства студентів вищих шкіл "Україна", який надіслали до цісарсько-королівського намісництва. Дійсними членами товариства могли бути студенти та студентки вищих шкіл Львова, а також інші особи з вищою освітою. Аби стати членом, потрібно було сплатити одну крону "вписового" та чотири рази на рік виплачувати таку ж суму членських внесків.

Через декілька днів у пресі з'явилося оголошення: "Обід в неділю 15 жовтня сього року мусить бути точно о першій годині в полуднє, бо точно о третій годині зачинається стріча в союзняку першої дружини академічного спортового товариства "Україна" з першою дружиною львівського УСК. Початок точно о третій на площі "Сокола-Батька". Вступ 60 сотників. Ученики, академіки і військові 40 сотників. Сидячі місця на степеници застережені для пань по 70 сотників. Місця в льожі по одній кроні 20 сотників".

Перед матчем відбулися легкоатлетичні "Перші Запорозькі змагання", учасниками яких стали спортсмени "України", УСК, "Сокола-Батька", "Українського Змагового Союзу" та стрийської "Січі". Згодом цей захід стане традиційним. Перший в історії спортивного товариства "Україна" футбольний матч розпочався "по-українськи" - із запізненням на 17 хвилин. Переміг УСК - 2:1.

"Україна" (Львів): Петро Франко (тренер), Степан Королик, Богоніс, Мацюрак, Вахнянин, Шуховський (воротар), Григорій Лучаківський, Роман Носківський, Антін Зелений, Трушанко, Василь Косаревич, Степан Гайдучок

"Діло" описувало: "Гра відразу йшла жваво і досить остро, але зате без комбінацій, безладно і з розбиванням. "Україна"хоч має старших і досвідчених грачів, одначе зовсім незіграна, бо не мала ані одної спільної підготови. Напад "України"особливо слабий і брак йому спільної акції. Зате заложники справлялися добре і воротар не дармував - бо пустив два м'ячі прямо в сітку".

12 листопада в тому ж будинку "Сокола-Батька" провели установчі збори товариства "Україна". На них обрали провід - керівництво клубу. Першим головою став майбутній історик Матвій Яворський. Також були призначені містоголова (заступник голови), писар, скарбник, господар, начальник змагової комісії, відпору-чик і писар змагової комісії. 25 листопада в залі товариства "Бесіда" (тепер - Кінопалац на вулиці Театральній) з нагоди створення нового об'єднання провели "інавгураційні вечерниці". А наступного дня отримали відповідь: "Намісництво не заказує зав'язання товариства студентів вищих шкіл "Україна" на підставі предложеного статуту". Згоду від влади було отримано.

Копаний м'яч за часїв Австро-Угорщини. 1909-1914

УСК (Львів)

Перший м'яч для гри у футбол привіз до Львова викладач учительської семінарії Едмунд Ценар. Професор щороку їздив на курси за кордон, а 1889 р. відвідав Англію, де й побачив невідому досі розвагу. Через два роки він видав польською мовою посібник "Гімнастичні ігри шкільної молоді" ("Gry gimnastyczne mlodziezy szkolnej"), у якому зокрема коротко виклав правила нової гри.

Львів тоді був столицею Королівства Галичини та Володимирії (німецькою Königreich Galizien und Lodome-rien, польською Krolestwo Galicji i Lodomerii) - коронного краю Австро-Угорської імперії. Це адміністративне утворення займало територію сучасних Підкарпатського і Мало-польського воєводств Польщі, Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей України. Західну частину Королівства населяли переважно поляки, східну - українці. Але такий чіткий розподіл стосувався лише сільської частини краю. У містах більшість становили представники двох народів - поляків та євреїв. Львів не був винятком - зі 170 тисяч його жителів українців було близько п'ятої частини. Усі новинки, які потрапляли до галицьких міст, передусім випробовували на собі представники більшості. А що контакти між народами були не надто тісними, українці подовгу трималися осторонь від прогресу. Не став винятком і футбол.

Вихованці семінарії тренувалися на широкому полі біля Стрийського цвинтаря (там, де зараз розташована Академія сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного). Точних правил ведення гри ніхто не знав. Ворота позначали двома прапорцями, які закріплювали в землі на відстані 12 кроків один від одного. Поле мало ширину 80-90 кроків, без бічних ліній, кутових позначок і штрафного майданчика. Зате суддя вже був.

14-15 липня 1894 р. гімнастичне товариство "Сокул" проводило у парку ім. Яна Кілінського (так тоді офіційно йменувався Стрийський парк) свій зліт. До програми входив і футбольний матч. Він тривав шість хвилин - до першого забитого м'яча, який провів львів'янин Володимир Хоміцький. Футболістів прогнали, адже на поле вже виходили учасники наступного пункту програми - гімнасти.

На початку ХХ ст. виникли перші офіційно зареєстровані спортивні клуби. 1903 р. учні ІІІ і VI гімназій створили клуб "Лєхія" - названий на честь легендарного засновника Польщі Лєха. Тоді ж розпочав свою діяльність клуб І реальної школи - пізніше перейменований на "Чарні" за кольором сорочок гравців. Наступного року в IV гімназії з'явився Гімнастично-спортивний клуб (Klub Gimnastyczno-Sportowy - КҐС). Через три роки він об'єднався з "Лєхією" під назвою "Поґонь" - так називався герб Великого князівства Литовського, один з елементів герба Речі Посполитої. Згодом "Лєхія" відновилася як самостійний клуб. Від 1908 р. власну команду мали і львівські євреї. Вона називалася "Гасмонея" - за зразком династії давніх правителів Юдеї.

< - >

А що ж українці? Від 1892 р. вони мали свій "Сокіл". Щоб не виникало плутанини з польським "Сокулом", 1906 р. він змінив назву на "Сокіл-Батько". На початках гімнастичне товариство було малопопулярне, про заняття футболом там не йшлося. Основним спортивним осередком української молоді у Львові стала цісарсько-королівська академічна гімназія - єдиний у місті середній навчальний заклад з українською мовою викладання. Вона розташовувалася в Народному домі (тепер будинок офіцерів на вулиці Театральній).

Команда І реальної школи (Львів) - пізніші "Чарні", одна з перших футбольних команд на Галичині

У вересні 1895 р. в розкладі занять гімназії з'явився новий урок - гімнастика. Був він "предметом над-обов'язковим", тобто факультативним. Викладав його професор латинської і грецької мов Роман Цеглинський. Навесні та влітку він часто водив гімназистів на прогулянку. Брали зі собою перекуску, трохи грошей на солодощі та рушали на Кайзервальд чи Погулянку - найбільші міські парки. Грали у популярну тоді кічку - гуцульську забаву, подібну до сучасних городків. Пізніше хтось приніс м'яч.

""Початки були трудні, - описував тодішній гімназист, син Івана Франка, Тарас. - Цеглинський не знав, що з м'ячем робити. Найлегше було з уставленням воріт. Хлопці понаскидали по дві купи блюзок і шапок - і брам-ки були готові, віддалені від себе на яких 150 метрів. Вся молодь ділилася на дві величезні дружини і на безмірному грищі чекала нетерпеливо на початок гри. А початок був дуже оригінальний. На середині грища лежав на землі м'яч, а з обох сторін розбігалися проти себе два провідники дружин, найліпші бігуни, й в повнім бігу мали копнути м'яч. Потім наставала загальна чудова копанина і пекельний вереск. М'яч крутився, як тріска в ополонці. Копаний рівночасно в стиску, не мав виходу з-поміж ліса ніг. Коли ж вирвався десь щасливо, зараз гнали за ним завзятущі купи копунів, окружали збитою масою і били ногами куди попало, переважно по кістках товаришів. Згодом слабші підкошені відступали, стиск проріджувався і можна було десь-колись стрілити ворота".

Іван Боберський (1873-1947) - батько українського спорту

1903 р. гімнастику почав викладати професор німецької мови та літератури Іван Боберський. Молодого учителя вважали диваком - він вітався з учнями "Здоров!", взимку ходив без хутра та капелюха, а влітку бігав разом із молоддю навпростець по Кай-зервальду. Спортом захопився, коли навчався в університеті Ґраца. Там же вперше побачив невідому досі гру - футбол. Згодом подорожував країнами Західної Європи: Францією, Швецією, Німеччиною, де зазнайомився зі спортивними осередками.

У календарі товариства "Просвіта" на 1906 р. Іван Боберський опублікував статтю "Часть забавно-поучаюча". Там переповів правила кількох ігор з м'ячем: "льотерея", "подай дальше", "городок", "улиця", "ворота". Найбільше уваги заслужив футбол - коротко описав його правила та історію. Наголошував, що англійське слово football правильно слід вимовляти як "футболь", а не "фотбаль". А ще запропонував українські відповідники для означення цієї гри: "союзняк" - від Англійського футбольного союзу, і "копаний м'яч" - буквальний переклад слова "футбол".

"Мяч до тої гри виглядає як круглий гарбуз, що є наскрізь 25 сантиметрів грубий, - оповідав. - Він порожній і має дві верстви: всередині пру-жистий міхур з ґумілястики, а зверху шкіряну поволоку, щоби ґумілястич-ний міхур довго тримав. Дві дружини по 11 людей стають проти себе на середині чотирикутної площі. По рогах тої площі вбиті хоруговки, а на обох вузьких боках поставлені є з трьох лат ворота. Кожна дружина має за собою свої ворота. Гра зачинається від половини грища. Обі дружини намагаються добитися м'яча, гнати його вперед і пробити ним ворота ворожої сторони. Кипить борьба. Грачі міряються, як два ворожі війська. Кожна сторона має при тім свої відзнаки, щоби знала, хто ворог, а хто - свій".

Чотири рази на тиждень - за гарних погодніх умов - гімназисти вибиралися на прогулянку до Кайзер-вальду. Перші півгодини виконували вправи без приладів. Далі - півтори години ігор із м'ячем. Спершу обмежувалися забавами з дивними назвами - "вежа", "пліт", "гилька", які мали підготувати юнаків до футболу. Згодом серед дисциплін з'явився і сам "союзняк".

1906 р. академічна гімназія переїхала у нове приміщення на вулиці Леона Сапіги (тепер - вулиця Степана Бандери, де міститься навчальний заклад з аналогічною назвою). Тоді ж учні п'ятих класів утворили "Український Спортовий Кружок" (УСК). Він діяв як громадська організація - за подібним принципом існували всі спортивні клуби тих часів. Вони мали свої статут, майно та членів. Щороку проводили загальні збори, на яких вислуховували звіти про здійснену роботу й обирали нових керівників. На установчих зборах головою УСК став Ярослав Хмілевський. Через рік його заступив молодший Франків син Петро.

Будинок цісарсько-королівської академічної гімназії на вулиці Леона Сапіги у Львові

Члени УСК вправлялися переважно у футболі, а також мали в розкладі хокей на траві, біг, метання диска та списа. Гімназія регулярно закуповувала нове спортивне спорядження. Так, у 1906/07 навчальному році серед іншого придбали чотири м'ячі "для копання", наступного року - ще два м'ячі і 10 спортивних сорочок. Івану Боберському почав допомагати викладач Іван Сохацький.

Заняття з гімнастики учнів філії цісарсько-королівської академічної гімназії на Кайзервальді

Незважаючи на інтенсивні заняття, три роки гравці УСК не наважувалися вийти у "великий світ", обмежуючись тільки тренувальними матчами. Восени 1908 р. таких відбулося вісім. Грали переважно на Янівських оболонях (ділянка за залізничним вокзалом, де тепер житлова забудова Левандівки). На тутешній галявині, яку раніше використовували для муштри військові, можна було відміряти відносно рівний майданчик за розмірами 125 х 75 м. Лінії поля позначали неглибокими рівчаками. Протягом гри їх постійно треба було підкопувати - дуже швидко засипалися піском. Про нормальні ворота не могло бути і мови - на необгород-женій площі деревину швидко поцупили б місцеві для власних потреб. Тому приносили з гімназії дві жердини, між якими натягували червону стрічку.

2 квітня 1912 р. на стадіоні "Сокола-Батька" відбувся "Великий спортовий день". У змаганнях взяли участь представники львівських УСК та "України", а також "Сянової Чайки". Саме гості з Перемишля стали найбільшою сенсацією вечора. Роман Купчин-ський встановив український рекорд із метання диску, Федір Черник посів друге місце у метанні списа, а футбольна команда змогла втримати нічию з самою "Україною" - 2:2.

Головною сенсацією року стала стрийська "Скала". Команда провела чотири товариські матчі з абсолютною перемогою. УСК побито 4:0 у Стрию та 1:0 у Львові. Початок першого матчу пройшов із перевагою господарів. Обидві команди не реалізували по одному пенальті. По перерві стрия-ни взялися втілювати свою перевагу в голи. Вже у перші 15 хвилин їм вдалося відзначитися двічі. Запал остудив рясний дощ із градом. Після зливи "Скала" забила ще два голи. Львівська зустріч, яку організувала академічна гімназія, відбулася наприкінці "прилюдних вправ". Легкоатлетична програма була такою насиченою, що подумували про скасування запланованого футбольного матчу.

02.04.1912 р. "Україна" (Львів)-"Сянова Чайка" (Перемишль) - 2:2

"Сянова Чайка" (Перемишль)

Ще дві перемоги здобуто над "Ся-новою Чайкою" - 2:1 в Перемишлі та 5:0 у Стрию. "Діло" писало про другий матч: "Обі дружини належать вже в нас до лучших, і тому слідне було заінтересовання публіки, котра мимо непевної погоди явилася досить численно. Гра була неможливо утруднена внаслідок розмоклого терену. Через се темпо було весь час дуже слабе, рухи і звороти млаві та повільні. Грачі обох дружин звертають ще надто багато уваги на "розбивання противника", чим на гарно комбіновану гру. Стрияни цілий час були панами положення, а навіть до певної степени легковажили собі противника, чого в серйознім пониманні спорту повинно уникатися. Натомість перемиш-ляни появляли велике зденервовання, особливо воротар повинен би більше панувати над своїми висловами і взагалі не звертати уваги на дитинячі дотинки молодшої частини публіки. Щойно під кінець гри можна було помітити більше оживлення і гарнійшу комбінацію".