Щоденник Ельфа - Наталка Малетич

1

- Та зосередьтеся нарешті! Пишемо самостійну!

Класна керівничка, Марта Іванівна, що вчить нас математики, почала швидко записувати на дошці завдання. Крейда стукала і кришилася, розлітаючись білою порошею - достоту, як сніг за вікном, від якого ми за мить до того не могли відвести очей.

Клас невдоволено загув і здійняв шум хто чим - падали олівці, шелестіли зошити, скрипіли парти. Святкова магічність першого в році снігу була геть начисто зіпсута двома сердитими словами про самостійну, на яку ніхто не сподівався. Ще й на останньому, шостому уроці!

Я неохоче списувала завдання з дошки, мріючи врешті вирватися з задушливого класу на вулицю. Мріяла не одна я - із самісінького ранку, щойно посипав густий лапатий сніг, ми з однокласниками домовились, що після уроків будуватимемо снігову фортецю і гратимемо у війну проти 6-А. "Бешки" проти "ашок" - то мало бути супер! І ось зараз, на останньому уроці, вчителька підриває наш бойовий дух дурною самостійною! Я не могла зосередитися над завданнями - коли б я була вчителькою, то в такий день повела би своїх учнів гуляти, а не морила уроками! Я би влаштувала справжнісіньке свято першого снігу...

- Христю, знову ти у вікно видивляєшся! Там нема відповіді на рівняння! - обірвала мої мрії вчителька і багатозначно кивнула на годинник над дошкою.

Неохоче я знову взялась до математики, хоч загалом люблю цей урок. Тільки не сьогодні. Ще й Ліза зазирає мені через плече - а в неї ж однаково інший варіант, то нащо очима косити?

Врешті дзвоник визволив нас із учнівської неволі. Ми покидали на вчительський стіл зошити та, защіпаючи на ходу куртки і штовхаючись, висипали на вулицю.

- Ого-го! Вони вже почали будувати свою фортецю! - вигукнув наш ватажок Влад, беручись до справи.

Ми теж не ловили ґав - кожен вже котив поперед себе снігову кулю - щораз більшу і більшу. Сніг ліпився добре, тож війна з "ашками" заповідалась на славу. Якби тільки... не мої окуляри! Я мусила постійно змітати рукавичкою сніжинки зі скелець і злилась, що не бачу чітко наших.

Коли ми з Лізою випхали наші кулі майже на сам верх фортеці, Влад і Юра, улюлюкаючи, почали атаку проти 6-А. Снігові снаряди летіли понад нашими головами. А ми все ліпили нові й нові. Зрідка кидали самі, а більше подавали хлопцям. Вони були на фронті, ми - в тилу. Часом висовувався і хтось із дівчат, і нам навіть вдалося кілька разів поцілити у "ворога", але ми мусили насамперед швидко ліпити нові сніжки - так командував Влад, називаючи то стратегією.

За правилами, той, у кого влучили раз, вважався пораненим, а в кого тричі - вбитим. 6-А, казав Влад, має неправильну стратегію - кожного, хто постійно сам ліпить ­сніжку, ­значно легше "підстрелити". Ось у них уже й край фортеці розвалився. Та раптом...

Ліве скельце моїх окулярів хруснуло і скал­ки, черкнувши щоку, посипались додолу. Тепер я навіть не могла розгледіти, хто влучив мені сніжкою просто в обличчя.

- Ой, у тебе кров на щоці! - вигукнула Ліза.

І мене миттю оточили дівчата. Я мимоволі притулила до щоки сніжку, щоб так сильно не щеміло. На білому розійшлась невеличка яскраво-червона пляма.

- Треба до медсестри! - гукнула Настя.

- Може, ліпше додому, а то вчителька сваритиме, - запропонувала Карина.

- Ага. Тут вчителька, а вдома - мама, - докинула Софія.

- І нащо ти висовувалась, очкаричка! Тепер ми продули, - сердито кинув Влад, у якого "ашки", скориставшись нашим сум'яттям, влучили тричі. А коли "вбити" ватажка - гра закінчувалась.

- Ти не бачиш, вона справді поранена, - заступилась за мене Ліза, притуляючи мені до щоки паперову серветку.

Влад знітився і грізно загукав до "ворогів":

- Хто кинув сніжку в Христю?! Придурки, ви їй окуляри розбили!

Невдовзі мене оточили вже й дівчата і хлопці з 6-А. Всі давали якісь поради: легко ­радити - не їм же пояснювати моїй мамі, що доведеться лагодити окуляри. Дурні окуляри! Скільки я просила маму купити мені лінзи - он Карина носить, і Настя, і не мають клопоту! Та ні, мама постійно каже: ти ще замала! А тато додає, що і Стів Джобс мав на носі окуляри - і це круто! Ну, якби я була Джобсом, то теж би не комплексувала. Може...

Я не хотіла плакати, та сльози потекли самі, роз'їдаючи порізану щоку, що й без того пекла вогнем.

- Не плач, я скажу твоїй мамі, що то я розбив, - раптом тихо озвався біля мене непоказний "ашка" з нашого будинку - такий дрібний, що всі його називали Дмитриком.

Усі полегшено зітхнули (не доведеться брати провину на себе!) і стали розбирати покидані на купу наплічники та торбинки.

Дмитрик тюпав коло нас із Лізою, тягнучи ще й мій наплічник, і зніяковіло мовчав. Увесь святковий настрій куди й подівся. Ліза щось там радила мені й торохкотіла, аж поки не забігла у свій дім, а далі ми пішли удвох.

- Я справді не хотів, - укотре сказав хлопець, коли я перед своїм під'їздом витягла з кишені понівечені окуляри і стала їх скептично роздивлятися.

- І що я скажу мамі? - зітхнула я.

- Правду.

Дмитрик подався вслід за мною на третій поверх і навіть сам натиснув ґудзик дзвоника на наших дверях.

- Що сталося?! - зойкнула мама, відчинивши нам, і враз приклала долоню до уст, щоб не розбудити мою маленьку сестричку Улянку.

- Вибачте, я розбив Христі окуляри, коли ми грали в снігову війну, - пошепки пояснив Дмитрик, не ховаючи погляду. - Я віддам свою скарбничку, щоб їх полагодити.

Мама сказала "не треба", зітхнула і запросила нас обох заходити. Вона поставила на газ чайник, тим часом промила мені перекисом щоку і заліпила пластиром, чомусь навхрест. Дмитрик усміхнувся:

- Ти - єдиний справді поранений воїн.

Я бачила, що йому й досі ніяково, але раділа, що ані мені, ані Дмитрику не перепало на горіхи. Ми зробили собі канапки до чаю, а зігрівшись, взялись до уроків. Дмитрик чомусь не наважувався піти, аж поки мама не відправила мене по молоко.

- Може, я таки віддам тобі гроші зі скарбнички? - спитав Дмитрик на прощання.

- Мама каже, не треба, - знизала я плечима.

Потім, коли я принесла молоко і мама зварила нам з Улясею кашу, прийшов тато - і посміявся з мого "поранення" та з усієї нашої снігової війни. Тато порозмовляв з мамою на самоті - і батьки сказали мені, що вже завтра я зможу підібрати лінзи в оптиці.

- Ураааааааааа! - не стрималась я і взялася обіймати тата і маму, і кружляти на руках замурзану кашею Улясю.

А тоді тато сказав нам усім одягнутися.

- Навіщо? - запитала мама.

- Підемо до парку гуляти! Адже нині (хіба ви не знаєте?!) - свято першого снігу, - і тато змовницьки підморгнув мені.

- Ну хіба не класний в мене тато?!

У парку ми зліпили велетенського сніговика, потім ми з Улясею по черзі з'їжджали з гірки на санчатах, а потім тато возив маму, бігаючи із санками поміж дерев, і навмисне (хоча божився, що ні!) перекинув її декілька разів у сніг. А тоді всі попадали горілиць і під зоряним небом робили снігових ангелів, розмахуючи руками. Коли ж ми поверталися додому, наші ангели зосталися на снігу: великий - татів, делікатний - мамин, худенький - мій і маленький - Улянчин. Це було справжнісіньке, дивовижне свято першого снігу!

2

Без окулярів я бачу кепсько, гірше нікуди. Але півдня доведеться потерпіти - а вже після уроків мама пообіцяла піти зі мною по лінзи. Я мало не пританцьовую на радощах. Це ж так класно - нарешті спекатися тих капосних окулярів! Учорашнє Владове "очкаричка" дуже дошкулило мені - значно більше, ніж розбите скло з окулярів. Влад у нас - заводіяка, він хоч і вчиться абияк, зате авторитет у нього!.. Бракувало тільки, щоб тепер до мене пристало таке прізвисько. І дарма, в окулярах ти чи ні, а прізвисько як прилипне - не відчепиться. От у нас Тарас Салій в класі є - то всі хлопці його Салом кличуть. Дарма, що він худий, мов скіпка, - приросло прізвисько, хоч сядь та й плач. А хто його перший так назвав? Влад, ясна річ.

- Христю, та снідай вже, бо он залицяльник під вікном стовбичить на морозі, - хитро примружився тато, обернувшись від вікна, де зазирав на термометр.

- Який залицяльник? - ложка випала мені з рук, і вівсянка розхляпалася по столу.

- Та ж отой, що окуляри побив.

Я вискочила з-за столу, вхопила наплічник, гукнула: "Запізнююсь! Па-па!" і, захряснувши двері, вибігла на сходи, защіпаючи пуховик на ходу. Тато не встиг навіть дорікнути мені за недоїдену вівсянку.

- Привіт! - гукнула я Дмитрикові з під'їзду, а він підійшов ближче:

- Привіт, давай наплічник.

Я віддала і йшла поруч, не знаючи, що казати.

- Не сварили батьки? - спитав хлопець.

- Ні! Уявляєш, нині піду по лінзи. Вже не ходитиму, як те чудовисько, в окулярах.

- Ти зовсім не чудовисько, - засміявся Дмит­рик.

- Ага! А Влад назвав мене очкаричкою, - заперечила я.

Дмитрик не встиг нічого відповісти, бо звід­кілясь узялась Ліза і гепнула його по спині своїм ядучо-рожевим наплічником.

- Солодка парочка, Остап та Одарочка! - подражнила вона нас. - Може, Дім, і мені рюкзака понесеш?

От же Лізка! Хоч вона й моя найкраща подруга, але я б воліла зараз мати свого наплічника в руках і стукнути її ним. Влізе скрізь, де її не просять. Як каже тато: де не посій, там вродиться.

- Пошукай собі іншого Санчо Пансу! - не поліз за словом у кишеню мій сусід, а я зраділа: він теж читав Дон Кіхота!

А Лізка явно розгубилась. Тож показавши нам язика, побігла наздоганяти Карину і щось зашепотіла тій на вухо. Потім обидві озирнулися на нас і захихотіли. Ото дурноверхі!

- Любиш читати? - запитала я, щоб приховати роздратування.

- Ага, і вже збираю свою бібліотеку. Хочеш - приходь по книжки, - сказав Дмитрик, віддаючи мені рюкзак, бо ми вже увійшли до шкільного вестибюлю.

3

У класі всі поглядали на мене зацікавлено. Я зрозуміла, що Лізка і Карина вже принес­ли новину, як сороки на хвості, і що сьогодні я можу опинитися в центрі насмішок і натяків. Добре, хоч поріз на щоці неглибокий і пластир можна було зняти.

- Ти без окулярів зовсім інша, - випалив за всіх Влад і чомусь почервонів.

- Ага. Сліпа, - буркнула я, викладаючи книжки на парту і мружачись.

Може, йому соромно за те, що обізвав мене учора?

- І що я нині побачу на дошці? - спитала радше себе, аніж Лізу, проте вона, як завжди, мусила докинути свої п'ять копійок:

- Перепишеш в мене. То що, він тобі подобається? - голосно зашепотіла моя подруга, хоч саме почався урок.

Так голосно, аби чули і на двох партах спереду й позаду нас.

- Тиша в класі! - учителька української глянула на Лізу так, що тій аж заціпило.

Але мої думки не так легко спинити, як Лізин язик, і її запитання крутилось у мене в голові, вимагаючи відповіді.

Досі жоден хлопчик в класі чи поза ним не виявляв до мене уваги, як, наприклад, Влад, що носив наплічник Карині, або Тарас, який супроводжував після школи Софію. І все тому, що ношу ті огидні окуляри, в яких я справжня почвара, і жоден хлопець у світі ніколи й нізащо не запросить мене на морозиво. Те, що мама з татом переконують мене в протилежному, ніякого ефекту не дає. Я ж маю дзер­кало і бачу, що окуляри в мене на носі - у будь-якій оправі - просто жахливі. У них я схожа ото на вчительку з української - Іванну Павлівну - і нічого не можу з цим вдіяти. Тому те, що Дмитрик заповзявся носити мені наплічник...

- Відповідай! - боляче штрикнула мене під ребро Лізка своїм гострющим ліктем.

Вихопившись із виру своїх думок, я розгублено зиркнула на розмитий силует учительки, навіть близько не здогадуючись, що б мала відповідати. Кепсько без окулярів, а до того ж, замислившись, я все прослухала.

- Ти що, не підготувала домашнє? - сердито перепитала вчителька, і я, оговтавшись, почала зачитувати вправу.

- Оох, на цей раз пощастило.

- Вона закохалась, - шепнула Ліза, і дівчатка довкола стали хихотіти, затуляючи роти долонями.

- Ми просто друзі, - шикнула я.

4

- Просто друзі! - перекривила мене Ліза, коли після уроків побачила Дмитра, що чекав під школою.

Вона побігла до дівчат, які вже знову бралися будувати фортецю. За ніч снігу намело вище колін, і довкола була неймовірна краса.

- Я нині не граю, піду по лінзи з мамою, - сказала Дмитрові, що закутався з носом плетеним шаликом у блакитно-сіру смужку.

- Я теж, - він чхнув. - Учора трохи застудився.

- Шкода, - промовила я.

Ми почалапали від школи, грузнучи в снігу і відчуваючи, як погляди однокласників свердлять нам спини.

Перед будинком Дмитро віддав мені наплічник і сказав:

- Знаєш, я не хотів розбити тобі окуляри...

- Знаю, - урвала я його, бо дуже ніяковію, коли в мене просять пробачення.

- ... але я таки хотів поцілити в тебе, - на одному дусі випалив хлопець, - бо ти... бо я... бо ти ніколи не звертала на мене уваги.

Після цього він махнув мені "па" і мерщій рвонув до свого під'їзду.

Вже натиснувши на кнопку домофону, я озирнулась на Дмитрикове вікно - і хоч сніжинки заліплювали мені очі, та й без окулярів я не бачила чітко нічого, але знала - свято першого снігу триває...