Колекція. Театральна. Подія у місті Ґоґа - Славко Ґрум

Частина міста Ґоґа, де свого часу були міські ворота, звідти веде дорога назовні, у світ.

Уздовж вулиці стоять старі убогі скособочені будинки. У них живе мало людей, більшість уже пішла з життя.

В одній із кімнат висить пожовклий, вкритий пилом повішеник, хатні меблі прийняли його цілком за свого.

Простора безлюдна запустіла садиба, навпроти два-три будинки, у них багато кімнат, де панує атмосфера невблаганного фатуму. Мешканці тих хат рідко виходять надвір, лиш у нагальних справах, а тоді квапляться знову зачинитися у своїх стінах. Вони ніби пришпилені між дзеркалами, картинами, шафами.

У деяких кімнатах нема фасадних стін, тож глядачі можуть бачити все, що діється всередині.

У куті першого поверху в занедбаному маєтку - Хана, дочка багатого крамаря Вайди, яка щойно повернулася з чужини і своїм приїздом порушила спокій у місті. У мансарді навпроти мешкає писар Клікот, він зі свого помешкання дивиться просто у вікна Ханиної кімнати. (Клікот закоханий у Хану і часто грає на флейті край вікна.)Мешканці сусіднього будинку живуть у кімнатках одне над одним: на цокольному поверсі - Гапіт, над ним - Стара Жінка, а найвище - Горбань Теобальд. Юлій Гапіт, душевно хворий чиновник, живе унизу, у кімнатці, схожій на підвал, він сидить за столом у товаристві каучукової ляльки. Стара Жінка з першого поверху застигла у фотелі абсолютно нерухомо і, очевидно, вже померла. Вона не хоче, щоб про її смерть дізналися, отож вдає, ніби спить. Горбань Теобальд безупинно читає і декламує драми, він уявляє себе актором на сцені - мабуть, тому, що в нього хвора спина. У будинку, під дахом якого мешкає закоханий Писар, на другому поверсі є балкон, там часто сидять дві старі - сестри Тарбула й Афра. Це було б ідеальне місце для міського вартового, щоб стежити за тими, хто приходить до міста і йде геть. Звідси старі наглядають за порядком у місті та пильнують, аби хтось не втік.

Уся сцена гротескна і нереальна. Здається, що ці хатки і фігурки з ярмаркового тиру.

Вечір, повітря пронизує тонка мелодія флейти. Кімнати сповнені темряви, білизни рук і облич.

У кімнаті, схожій на підвал, мешканця нема вдома, за столом сидить лише лялька. Поки що глядачі не знають, що це нежива істота, її заклякла поза викликає тривогу. Задерта спідниця, тонка мереживна білизна - схоже, ніби її покинули після любощів. Тиха Жінка на першому поверсі занурена у фотель і так само нерухома; і лялька, і вона виглядають моторошно. Горбань Теобальд схилився над книгою, Тарбула й Афра сидять на балконі, зайняті шиттям. На флейті грає Клікот, він, як переламаний, стоїть край свого вікна, покірно схиливши голову.

У заможній садибі навпроти все неначе вимерло.

ТАРБУЛА: Скільки ж то часу її не було вдома? Шість-вісім років... Хіба вона не поїхала тоді, як...?

АФРА: Так, якраз тоді, коли Юхчиха вбила своє немовля.

ТАРБУЛА: І чого вона ніколи не приїжджала додому?

АФРА: Навіть на похороні небіжки не було, боком, боком - прямо з цвинтаря і поїхала.

З-за рогу садиби Вайди виходить Юта, служниця, вона заклопотана, квапиться вийти з міста.

ОБИДВІ СЕСТРИ: Юто, Юто!

Юта зупиняється, озирається на балкон.

ТАРБУЛА: Вони справді запросили барона?

АФРА (одночасно з Тарбулою): Він теж приїде?

ЮТА: Вони вже скоро приїжджають, а він досі не прислав!

СЕСТРИ: Хто? Що?

ЮТА: Ха, Йонтез, квіти!

ТАРБУЛА: Безумна, ти хочеш поставити на стіл зів'ялі квіти?

АФРА: Невже його? Гляди, гляди.

ТАРБУЛА: Він теж приїде? Приїде?

ЮТА: Ясно! Чом би й ні? Він вже звістив. Дай Боже, щоб усе було готово! (Біжить далі.)

СЕСТРИ: Юто, Юто!

ЮТА: Не встигаю. Не встигаю. (Зникає.)

ТАРБУЛА (до сестри): Та ж не думають її віддати за нього!

АФРА: Здалися йому городські крамарі!

ТАРБУЛА: Вони дуже вже квапляться!

АФРА: Аякже, на нинішню забаву не забули запросити нікого, хто годиться в женихи.

ТАРБУЛА: Знаєш, не віриться мені, що вона вже була заміжня і розлучилася. Диви-но, скільки галасу, аби тільки видати її заміж!

АФРА: Хтозна, хтозна! Може, якраз і тому! Мусимо якось випитати в Юти.

ТАРБУЛА: Якщо вона щось знає. Ти бачиш, як вони з усіх сил стараються зробити все тишком-нишком.

З площі виходить кульгавий чоловік. Побачивши на балконі старих, кривить обличчя і намагається непомітно пройти повз.

ТАРБУЛА (відразу ж зауважує чоловіка і накидається на нього): O, Клефе, пане Клефе, куди ж ви, куди?

КЛЕФ (здригається, а тоді вдає радісного): O, o, пані! Кланяюся, пані! Барон, барон... i навіть старий Сорт з Присанку! Сорт зі своєї діри вилазить раз у тисячу років, але такого навіть він не пропустить. Вайда ніколи не любив забав, а після смерті небоги навіть до крамниці не заглядав, а тепер усі двері навстіж! Хоч-не-хоч, а люди задумаються, чого вони так квапляться!

ТАРБУЛА (жінки не дають себе обдурити): А куди ви, Клефе, наладилися, куди?

КЛЕФ (робить вигляд, що не чує): До того ще чужинець, чужинець! Ви вже чули?

АФРА (не може приховати цікавості): Чужинець? Який чужинець?

КЛЕФ (радий, що перевів розмову): Ви не знаєте? Oх, чужинець, найсправжнісінький чужинець з валізою перед "Єленом". Він навіть говорить не по-нашому!

ТАРБУЛА: І що, про нього нічого не знають?

КЛЕФ (дуже впевнено): Ніхто нічогісінько не знає. Різне балакають. Дехто каже, що то турист, а інші - що то Вайдин гість, приїхав на нинішній бенкет. Я думаю, що ні одне, ні інше: він не турист, бо має мало речей, а Вайдин гість не селився би в заїзді!

ТАРБУЛА: Турист? Смішно! То хіба Бас таке вигадав, щоб показати, що він все про всіх знає!

АФРА: Хто ж то може бути?

КЛЕФ: Закладаюся, що буде як тамтого разу: виявиться, що то продавець швейних машинок! Тоді теж всі схвилювалися, а то був чоловік, що збільшує фотографії. Ха-ха!

Вертається Юта.

ТАРБУЛА: Юто, Юто! (Її трохи бентежить присутність Клефа, однак жінка не може стримати цікавість.) ...Скажи, ти мусиш нам сказати... вона справді вже заміжня і розлучена?

ЮТА: За...заміжня? Наша панночка? Ха-ха-ха-ха... Хі-хі-хі-хі.... Я їй мушу це розповісти, мушу розповісти. (Квапиться далі і зникає за рогом Вайдиного будинку.)

ТАРБУЛА: Просто страх! Вона як дитина! (Зауважує, що Клеф хоче скористатися нагодою і непомітно піти.) Агов, пане Клефе, не поспішайте так! Відколи у вас стільки часу на прогулянки? Вдома діти пооброблялися, а жінка пальці стирає до пральної дошки!

КЛЕФ (не наважується зрушити з місця, благально): Така незносна задуха, у тих стінах можна задушитися.

ТАРБУЛА: Ну-ну, не так вже й страшно, бували гірші дні!

КЛЕФ: Хе-хе, чому б чоловікові не вийти так просто надвір, людина ж... (Робить крок.)

ТАРБУЛА (бачить, що не може його зупинити): Перед вами вже дехто вийшов з міста, одна персона. А ви знаєте, що на празник тій персоні в церкві стало зле? Вона блювала, безперестанку блювала? Боже милосердний, їй ще навіть чотирнадцяти нема, і так блювати! (Строго й чітко вимовляючи слова.) Так, так, пане Клефе, їй ще й чотирнадцяти нема! У парафіяльному будинку можна з'ясувати точний день народження, якщо завернути туди по дорозі й запитати.

Кульгавого облив піт, він широко розкриває рот і задкує; починає хреститися, а потім, підстрибуючи на своїй кривій нозі, тікає назад у місто, ніби за ним чорт женеться.

Старі переможно регочуть йому вслід, вони завжди пильнують за порядком у місті.

ТАРБУЛА: Старий пеньок, не будеш ти зводити дітей по гаях!

АФРА: А ти бачила, як вона допіру тихцем вийшла за місто?

ТАРБУЛА: Дуже вона йому потрібна, він все має вдома!

АФРА: Але ж буде ґвалту в місті, як прознають!

ТАРБУЛА: Ох, у нас вже так давно нічого не ставалося!

АФРА: Ще трохи помовчимо про те, як вони одного вечора по черзі виходили з міста! Хай містяни ще кілька днів помізкують, чого небога блює! Може, дитя ще й саме не здогадується!