Розділ другий
ГІПОТЕЗА: Будь-які чутки про моє особисте життя поширюватимуться зі швидкістю, прямо пропорційною моєму бажанню залишити все в таємниці.
Олівія Сміт була аспіранткою третього року навчання на одній з найкращих у країні кафедр біології, де було більше сотні аспірантів, але іноді здавалося, що їх кілька мільйонів. Вона не знала, скільки на кафедрі викладачів, проте, враховуючи кількість поштових скриньок, могла припустити, що забагато. Тому, на її думку, оскільки до тієї Ночі (насправді з того інциденту з поцілунком минуло лише кілька днів, але для Олівії та п'ятниця на все життя перетворилася на Ніч) їй щастило протягом двох років жодного разу не спілкуватися з Адамом Карлсеном, то цілком можливо, що за той час, коли вона закінчуватиме аспірантуру, вони більше й не зустрінуться. Насправді вона була впевнена, що Адам Карлсен не лише й гадки не мав, як її звуть, а й навіть не збирався це з'ясовувати - і взагалі вже міг забути про той випадок.
Якщо, звісно, вона не помиляється, і насправді, керуючись статтею IX, він уже написав на неї скаргу. У такому разі Олівія припускала, що побачить його знову, коли визнаватиме свою провину у федеральному суді.
Олівія усвідомлювала, що може марнувати час у роздумах про витрати на адвокатів, або ж може зосередитися на більш нагальних проблемах. Наприклад, на приблизно п'ятистах слайдах, які вона мала підготувати для курсу з нейробіології, запланованому на осінній семестр, що починався за два тижні. Або на записці, яку Малкольм залишив сьогодні вранці, щоб повідомити їй про таргана під комодом, і це незважаючи на те, що в їхній квартирі пасток для них було повно. Або на найголовнішому: що її дослідницький проєкт вийшов на критичну стадію, і тепер для завершення експерименту їй украй потрібна більша і краще обладнана лабораторія. Інакше те, що цілком може стати новаторським, клінічно значущим дослідженням, завершить своє життя в чашках Петрі, складених на полицях її холодильника.
Олівія ввімкнула ноутбук, збираючись загуглити "органи, без яких можна прожити, і скільки вони коштуватимуть", але звернула увагу на двадцять нових імейлів, отриманих, коли вона займалася своїми лабораторними тваринами. Майже всі були від хижацьких журналів2, послідовників Нігерійського принца3 й однієї косметичної компанії, на розсилку якої вона підписалася шість років тому, щоб отримати безкоштовну помаду. Олівія бажала повернутися до своїх експериментів, тому швидко позначила листи як прочитані, і лише потім помітила, що один з них - це відповідь на її запит. Відповідь від... Чорт забирай. Чорт забирай.
Клікаючи по ньому, вона ледь не вивихнула вказівний палець.
Сьогодні, 15:15.
Від: [email protected]
Кому: [email protected]
Тема: Проєкт скринінгу раку підшлункової залози
Олівіє, ваш проєкт мене зацікавив. За два тижні я планую бути в Стенфорді. Може, тоді й поговоримо?
На все добре, ТБ
Том Бентон, доктор медичних наук
Доцент кафедри біологічних наук Гарвардського університету
На мить її серце завмерло. Потім помчало галопом. І знову вповільнилося на равликовий темп. А потім вона відчула, як від приливу крові пульсують навіть її повіки, і це мала бути погана ознака, але... Так. Так! Нею зацікавились. Майже. Напевно? Можливо. Цілком можливо. Том Бентон сказав "зацікавив". Тож це "добре", чи не так?
Вона насупилась, прокручуючи текст униз, щоб перечитати імейл, який надсилала кілька тижнів тому.
7 липня, 8:19
Від: [email protected]
Кому: [email protected]
Тема: Проєкт скринінгу раку підшлункової залози
Докторе Бентоне, мене звати Олівія Сміт, я аспірантка на кафедрі біології Стенфордського університету. Моє дослідження зосереджено на раку підшлункової залози, зокрема на пошуку неінвазивних, доступних інструментів його виявлення. Це дасть змогу лікувати його на ранніх стадіях і підвищить відсоток виживаності. Я працюю над біомаркерами крові, і поки що результати великонадійні. (Ви можете ознайомитися з моєю попередньою роботою в рецензованій статті, яку я долучаю до листа. Також на цьогорічній конференції з відкриттів у галузі біології я презентуватиму нові, ще не опубліковані результати; доповідь чекає ухвалення, але в прикріпленому файлі ви знайдете з неї витяги.) Наступним кроком буде проведення додаткових досліджень, щоб визначити доцільність мого набору тестових аналізів.
На жаль, я не можу продовжувати дослідження в лабораторії, де зараз працюю (під керівництвом докторки Айшеґюль Аслан, яка за два роки піде на пенсію), адже там бракує потрібного фінансування і обладнання. Моя керівниця порадила знайти більшу лабораторію дослідження раку, тоді я матиму можливість наступного академічного року зібрати потрібні дані. Потім я б хотіла повернутися до Стенфорду, щоб проаналізувати все і записати. Мені неймовірно сподобалася ваша стаття, присвячена раку підшлункової залози, і я хотіла поцікавитися про можливість проведення мого дослідження у вашій лабораторії в Гарварді.
Якщо вас зацікавив мій проєкт, я з радістю розповім про нього детальніше.
З повагою, Олівія
Олівія Сміт
Кандидатка на здобуття ступеня доктора філософії
Кафедра біології Стенфордського університету
Якщо б Том Бентон, видатний дослідник раку, приїхав до Стенфорду і знайшов для Олівії десять хвилин, імовірно, вона переконала б його допомогти їй із дослідницькими труднощами!
Точніше... могла б.
У Олівії набагато краще виходило займатися дослідженнями, ніж розписувати їхню важливість іншим людям. Її слабким місцем завжди були наукова комунікація і публічні виступи. Але зараз вона мала шанс продемонструвати Бентону, наскільки надихають отримані нею результати. Вона могла б перерахувати клінічні переваги своєї роботи і пояснити, як мало треба для перетворення цього проєкту на величезний прорив. Все, що їй було потрібно, - це тихе місце в кутку його лабораторії, пара сотень його лабораторних мишей і необмежений доступ до його електронного мікроскопа за двадцять мільйонів доларів. Бентон її б навіть не помітив.
Олівія попрямувала до кімнати відпочинку, обмірковуючи емоційну промову про те, як вона користуватиметься його обладнанням лише вночі й обмежить споживання кисню до п'яти вдихів за хвилину. Вона налила собі несвіжої кави й, обертаючись, побачила, що хтось невдоволений стоїть просто позаду неї.
Від чого здригнулася так сильно, що мало не обпеклася.
- Господи! - Вона притисла руку до грудей, глибоко вдихнула і ще міцніше вчепилася в горнятко зі Скубі-Ду. - Ань. Ти мене до смерті налякала.
- Олівіє.
Це була погана ознака. Ань ніколи не зверталися до неї на повне ім'я - ніколи, якщо тільки не докоряла їй за обгризені нігті або за вітамінні жуйки замість обіду.
- Привіт! Як твій...
- Минулий вечір.
Дідько.
- ...вихідний?
- Доктор Карлсен.
От чорт, от чорт, от чорт.
- А що з ним?
- Я бачила вас разом.
- О! Дійсно? - Олівія й сама усвідомила, наскільки награним звучить її здивування. Можливо, у старшій школі замість усіх спортивних секцій, які вона відвідувала, насправді варто було записатися в театральний гурток.
- Так. Тут, на кафедрі.
- О! Ну, круто. Гм, я тебе не бачила, інакше обов'язково привіталася б.
Ань насупилась:
- Ол, я бачила тебе. Я бачила тебе разом із Карлсеном. Ти знаєш, що я тебе бачила, і я знаю, що тобі це відомо, адже ти уникаєш мене.
- Зовсім ні.
Погляд Ань так і казав: "Не розповідай мені цю дурню". Мабуть, такий вираз обличчя вона натренувала як президент студентської ради, як голова стенфордської асоціації "Жінки в науковій галузі" або як директорка зі зв'язку з організацією BIPOC4 учених. Не було жодного бою, який Ань не змогла б виграти. Вона була хороброю і непохитною, і Олівія обожнювала її за це - але не зараз.
- За останні два дні ти не відповіла на жодне з моїх повідомлень. Зазвичай ми щогодини з тобою розмовляємо.
Має рацію. Кількість повідомлень між ними сягає тисячі. Олівія перехопила чашку в ліву руку, аби тільки відтягти час.
- Я була... зайнята?
- Зайнята? - Ань підняла брови. - Цілуючись із Карлсеном?
- А! Це. Це був просто...
Ань кивнула, наче заохочувала її закінчити речення. Коли стало зрозуміло, що Олівія цього зробити не може, Ань продовжила замість неї:
- Це був - Ол, тільки не ображайся, - але це був найдивніший поцілунок з-поміж усіх мною бачених.
Заспокойся. Заспокойся. Їй нічого не відомо. Вона не може знати.
- Сумніваюся, - тихо відповіла Олівія. - Згадай цей догори-ногами поцілунок Людини-Павука. Той був дивніший за...
- Ол, ти казала, що того вечора була на побаченні. Ти ж не зустрічаєшся з Карлсеном, так? - Вона скривилася.
Було б набагато легше сказати правду. За роки аспірантури Ань та Олівія разом чи поодинці коїли безліч усіляких дурниць; мить, коли Олівія запанікувала і поцілувала сумнозвісного Адама Карлсена, могла б стати однією з них, і згодом, відпочиваючи з пивом і солодощами, вони б просто сміялися з цього.
Або ні. Існувала ймовірність, що, зізнайся зараз Олівія в брехні, Ань ніколи їй вже не повірить. Або ніколи не погодиться зустрічатися з Джеремі. І хоча від самої думки про те, що її найкраща подруга зустрічатиметься з її колишнім хлопцем, Олівію трохи нудило, від іншої думки, що її найкраща подруга ніколи не буде щасливою, їй хотілося блювати.
Ситуація була до гнітючого простою: Олівія була сама-самісінька. І доволі довго, з часів старшої школи. Вона навчилася не сумувати через це, адже була певна, що на світі багато самотніх людей, які в контактах на екстрений випадок вказують вигадані імена і номери телефонів.
Під час навчання в коледжі й магістратурі зосередженість на науці та дослідженнях була її способом упоратися з самотністю, і вона була дійсно готова провести в лабораторії усе своє життя, а надійну компанію їй складали б мензурки і купка піпеток... а потім вона познайомилася з Ань.
У якомусь сенсі це була любов з першого погляду. Перший день аспірантури. Ознайомча лекція. Олівія ввійшла до аудиторії, озирнулася і, перелякана, зайняла перше побачене вільне місце. В аудиторії вона була єдиною жінкою, самотньою серед білих чоловіків, які вже обговорювали човни, будь-який спорт із м'ячем, напередодні ввечері переглянутий по телевізору, і найкращі маршрути для поїздок. "Я припустилася нажахливішої помилки, - подумала вона. - Хлопець з убиральні був неправий. Не варто було взагалі сюди приїжджати. Мені ніколи не стати однією з них".
А потім поряд із нею сіла вродлива дівчина з кучерявим темним волоссям і сказала: "Ось вам і прихильність до інклюзивності в STEM5, чи не так?". І ця мить змінила геть усе.
Вони могли бути просто союзницями. І, як єдині на їхньому курсі цисгендерні студентки нечоловічої статі, могли б допомагати одна одній, коли це було потрібно, ігноруючи одна одну весь інший час. У Олівії таких друзів було багацько - насправді всі вони були випадковими знайомими, яких вона згадувала час від часу. З іншого боку, взаємини з Ань відрізнялися від самого початку. Можливо, через те, що вони майже одразу з'ясували, що їм однаково подобається суботніми вечорами їсти фастфуд і засинати під перегляд романтичних комедій. Можливо, через те, що Ань наполягала на знайомстві Олівії з кожною групою на території університетського містечка, яка підтримувала "жінок у STEM", вражаючи всіх своїми влучними коментарями. Можливо, через те, що вона відкрилася Олівії й розповіла, наскільки важко їй було досягти того, що вона мала зараз. Як її брати в дитинстві глузували з неї та називали заучкою за любов до математики - а це було в тому віці, коли ніхто не хоче, щоб його звали ботаніком. Як у перший день семестру її професор з фізики запитав, чи не переплутала вона класи. Чи той факт, що, незважаючи на її оцінки і дослідницький досвід, навіть її науковий керівник мав сумніви щодо її ідеї продовжувати навчання у сфері STEM.
Шлях Олівії до аспірантури був важким, але не настільки, тож вона була спантеличена. Потім розлючена. А потім була неймовірно вражена, побачивши, як невпевненість у собі Ань перетворила на чисту відвагу.
І з якоїсь незрозумілої причини складалося враження, що Олівія викликає в неї не менший захват. Коли Олівії не вистачило грошей до стипендії, Ань поділилася з нею своїм раменом швидкого приготування. Коли в Олівії зламався комп'ютер і в неї не залишилося жодних копій, Ань просиділа з нею всю ніч, допомагаючи наново написати роботу з кристалографії. Коли Олівія не мала куди поїхати на свята, Ань привозила подругу додому в Мічиган, де Олівія ласувала смаколиками і спілкувалася з багатьма в'єтнамцями, які шпарко снували навколо неї. Коли Олівія вирішила, що програма для неї надто складна, і збиралася все покинути, саме Ань умовила її залишитись.
У день, коли Олівія побачила, як Ань звела очі догори, народилася дружба, що змінила її життя. З часом вони почали спілкуватися з Малкольмом і перетворилися на тріо, але Ань... Ань була для неї найближчою. Родиною. Олівія на таке навіть не сподівалася.
Ань майже ніколи не просила чогось для себе, і хоча вони товаришували вже два роки, Олівія не бачила, щоб Ань кимось зацікавилась - доки не познайомилась із Джеремі. Тож найменше, що Олівія могла зробити для щастя своєї подруги, це вдати, що вони з Карлсеном дійсно були на побаченні.
Тож вона підібралася, усміхнулася і зробила все, щоб її голос залишався спокійним:
- Що ти маєш на увазі?
- Що ми з тобою щодня спілкуємося, і за весь цей час ти жодного разу не згадувала про Карлсена. Моя найближча подруга нібито зустрічається із зірковим професором нашої кафедри, а мені про це нічого не відомо? Тобі ж відома його репутація, чи не так? Це якийсь жарт? У твоєму мозку з'явилася пухлина? Може, вона є в мене?
Щоразу, як Олівія намагалася збрехати, завжди повторювалося одне й те саме: щоб не виказати правди про першу брехню, їй доводилося обманювати ще більше, а що брехати вона взагалі не вміла, то кожна наступна брехня була гірша і менш переконлива за попередню. Вона ніколи не зможе обманути Ань. Вона взагалі нікого не зможе обманути. Спочатку розсердиться Ань, потім Джеремі, потім Малкольм, а потім Олівія залишиться сама-самісінька. І через розбите серце вона вилетить з аспірантури. Потім утратить візу і своє єдине джерело прибутку, повернеться до Канади, де завжди сніг, а люди ласують серцями лосів і...
- Привіт.
Голос, що пролунав позаду неї, був глибокий і спокійний, і їй навіть не треба було обертатися, щоб зрозуміти: це Карлсен. І що це саме його рука своєю теплою вагою подарувала їй раптову підтримку і впевнено, але майже нечутно, торкнулася її спини. Приблизно на два дюйми вище її сідниць.
Хай йому грець.
Олівія повернула голову і подивилася вгору. І ще вгору. І ще. І ще трішечки вище. Вона не була низенькою, але він був дуже великим.
- О! Гм, привіт.
- Усе добре? - З цими словами він подивився їй в очі, наче вони були дуже близькими. Наче вони були наодинці. Наче Ань не стояла поряд. Від тону, яким він сказав це, Олівії мало б стати ніяково, але не стало. З якихось невідомих причин його присутність допомогла їй заспокоїтися, хоча ще мить тому вона почувалася вкрай переляканою. Може, дві неприємні речі нейтралізували одна одну? Це може виявитися чудовою темою для досліджень. Може, Олівії варто кинути біологію і натомість зайнятися психологією. Може, їй варто вибачитися і зайнятися пошуком літератури. Може, щоб виплутатися з цієї безглуздої ситуації, їй варто миттєво померти, не сходячи з цього місця.
- Так. Так. Усе чудово. Ми з Ань просто... розмовляли. Стосовно наших вихідних.
Карлсен подивився на Ань так, нібито вперше її помітив. Він просто кивнув їй, як зазвичай роблять хлопці, коли вітаються один з одним. Його рука сковзнула по Олівіїній спині, й очі Ань розширились.
- Ань, приємно з тобою познайомитися. Я багато про тебе чув, - промовив Карлсен, і, Олівія мала визнати, впорався він пречудово. Вона була певна, що Ань здавалося, нібито він її обіймає, хоча насправді... нічого подібного. Його торкання Олівія майже не відчувала.
Може, трохи. Теплó і ледве чутний тиск, і...
- І мені. - Ань мала такий вигляд, наче в неї влучила блискавка. Наче вона зараз знепритомніє. - Гм, я саме збиралася йти. Ол, я напишу тобі, коли... так.
Олівія навіть не встигла відповісти, як Ань уже зникла. І це добре, адже тепер у новій брехні вже не було потреби. Але хорошого теж було мало, бо тепер вони з Карлсеном залишились наодинці. Надто близько одне до одного. Олівія віддала б великі гроші, щоб сказати, що саме вона ступила крок назад, аби створити між ними дистанцію, але насправді цей крок ступив Карлсен. Створюючи між ними необхідну відстань.
- Усе добре? - знову запитав він. М'якість із його голосу нікуди не поділася. І це було не зовсім те, чого вона від нього очікувала.
- Так. Так. Я просто... - Олівія помахала рукою. - Дякую вам.
- Будь ласка.
- Ви чули її слова? Стосовно п'ятниці та...
- Чув. Тому я... - Він подивився на неї, потім на свою руку, яка ще кілька секунд тому торкалася її спини, - і Олівія одразу все зрозуміла.
- Дякую, - повторила вона. Тому що Адам Карлсен, може, й сумнозвісне лайно, але зараз Олівія почувалася збіса вдячною. - До того ж протягом останніх сімдесяти двох годин я, гм, не помітила, щоб у мої двері, намагаючись мене заарештувати, гупали федеральні агенти.
Кутик його губ смикнувся вгору. Ледь помітно.
- Невже?
Олівія кивнула.
- Це наштовхнуло мене на думку, що, можливо, ви так і не написали ту скаргу. Навіть незважаючи на те, що цілком мали право. Тож дякую вам. За це. І... що зараз втрутилися. Ви позбавили мене чималого клопоту.
Карлсен доволі довго дивився на неї, і раптом вираз його обличчя став схожим на той, з яким він сидів під час семінару, слухаючи, як плутають теорію з гіпотезами чи зізнаються, що замість імпутації скористалися делецією.
- У вас немає нагальної потреби у втручанні інших.
Олівія застигла. І справді. Те ще лайно.
- Що ж, я вас не просила втручатися. Я збиралася сама впоратися з...
- І про особисте життя брехати було не варто, - продовжив він. - Особливо для того, щоб ваша подруга і ваш хлопець могли бути разом. Наскільки мені відомо, дружба так не працює.
О! Тож коли Олівія вихлюпнула на нього історію свого життя, він дійсно її слухав.
- Ви не так зрозуміли. - Він підняв брову, і Олівія зробила захисний жест. - Насправді Джеремі не мій хлопець. Та й Ань нічого в мене не просила. Я не якась там жертва, я просто... хочу, щоб моя подруга була щаслива.
- І тому ви її обманюєте, - холодно додав він.
- Ем, так, але... Вона вважає, що ми з вами зустрічаємось, - бовкнула Олівія. Боже, безглуздість можливих наслідків просто вражала.
- Хіба суть не в цьому?
- У цьому. - Погодилась вона і ковтнула кави, згадавши про чашку, яку тримала в руці. Кава була ще теплою. Розмова з Ань тривала не довше п'яти хвилин. - Так, гадаю, в цьому. До речі, мене звати Олівія Сміт. Це якщо вас ще зацікавить подання скарги. Я аспірантка в лабораторії докторки Аслан...
- Мені відомо, хто ви.
- О! - Схоже, він шукав її дані. Олівія спробувала уявити, як він досліджує список аспірантів на вебсайті кафедри. Секретарка фотографувала її на третій день після вступу до аспірантури, коли вона ще не встигла зрозуміти, що на неї чекає. Тож вона намагалася виглядати якнайкраще: приборкала свої каштанові кучері, підкреслила тушшю зелені очі та навіть спробувала позиченим тональним кремом приховати ластовиння. Це було до того, як вона усвідомила, що наукова спільнота - це також безжальне і жорстоке місце. Що змусить відчувати власну невідповідність і постійний острах, що, незважаючи на її дослідницькі навички, Олівії може забракнути таланту стати справжньою вченою. На тій фотографії вона усміхалася. По-справжньому.
- Добре.
- Мене звуть Адам. Карлсен. Я викладач...
Не стримавшись, вона засміялася. Але, побачивши, як він розгубився, нібито і справді припускав, що Олівія може не знати його імені, одразу ж пожалкувала про це. Нібито він і гадки не мав, що вважається одним з найвидатніших учених своєї галузі. Скромність з Адамом Карлсеном не в'язалася взагалі. Олівія кашлянула.
- Так. Ем, докторе Карлсене, мені відомо, хто ви.
- Мабуть, вам варто називати мене Адамом.
- О! Ой, ні. - Це було б занадто... Ні. На кафедрі це було б неприпустимо. Аспіранти не звертаються до викладачів на ім'я. - Я ніколи...
- Якщо Ань буде поруч.
- Ой. Так. - У цьому був сенс. - Дякую вам. Я про таке не подумала. - Як і про все інше. Вочевидь, її мозок припинив думати ще три дні тому, коли вона вирішила, що поцілунок з ним - це чудова ідея. - Якщо ви не проти. Я збиралася піти додому, ця ситуація була доволі стресовою і...
Я збиралася провести експеримент, але мені вкрай потрібно провести сорок п'ять хвилин на дивані, переглядаючи телешоу "Американський ніндзя-воїн", і поїсти чипси Cool Ranch Doritos, які насправді набагато смачніші, ніж можна очікувати.
Він кивнув.
- Я проведу вас до автівки.
- Я не настільки розгубилася.
- На випадок, якщо Ань десь поряд.
- А! - Олівія мусила визнати, що це було люб'язно. Напрочуд люб'язно. Особливо враховуючи, що це пропонував Адам "Я занадто класний для цієї кафедри" Карлсен. Олівія знала, що він козел, і не могла зрозуміти, чому сьогодні... він поводиться зовсім інакше. Можливо, це все через її власну жахливу поведінку, адже на її тлі будь-хто виглядатиме краще. - Дякую. Але не треба.
Було помітно, що він не хотів наполягати, але не стримався:
- Було б набагато краще, якби ви дозволили мені провести вас до автівки.
- У мене її немає. - Але не стала додавати: Я аспірантка, яка живе в Каліфорнії, у Стенфорді. Моя зарплатня за рік становить менше тридцяти тисяч доларів. І дві третини від цієї суми я віддаю за оренду. Я не міняла контактні лінзи з травня, і, щоб заощадити на їжі, я ходжу на кожен семінар, де безкоштовно пригощають. Їй було невідомо, скільки Карлсену років, проте з моменту закінчення його аспірантури, мабуть, минуло чимало років.
- Ви їздите автобусом?
- Велосипедом. І він стоїть одразу біля входу в будівлю.
Він відкрив рота і майже одразу закрив його. Потім відкрив знову.
Олівіє, ти цілувалася з ним. І поцілунок був чудовим.
- Тут немає велосипедних доріжок.
Вона знизала плечима.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
