Розділ 7
Про те, як імператорські забрали остатнє, сплюндрувавши церкву, винесли священні посудини17 та про інші події
Через кілька днів, коли доїдали залишки, здохла моя остання корова (інших, як уже про це написав вище, пороздирали вовки), була у мене сильна підозра, що не обійшлося без втручання Лізе. Бо за день до того корівонька ніякої слабості не проявляла й жваво паслася. Проте стверджувати нічого не буду, бо за руку не злапав і не люблю безпідставно зводити на когось наклепи. Запросто могла то бути й справедлива кара Божа, бо заслуговую на гнів Його. Словом: ізнов настала чимала скрута, серце моє краялось, як чув зітхання донечки Марії, коли це знадвору почув лемент та зойки. Із криків стало зрозумілим, що в Окерітце вдерся загін імператорських найманців та почав грабунок, іще більший, як попередній. Чого було очікувати тепер, коли уже запалили половину села? Саме тому я не почувався у безпеці в себе вдома. Звернувшись із полум'яною молитвою до Господа, віддався на Його милість, і відразу по тому з донькою та старою служницею Ільзе ми швидко подалися на гору Штрекельберґ18. Там я уже давно на випадок небезпеки приглядів пречудовий для нас сховок: печерку, вхід до якої був надійно схованим від стороннього погляду густими заростями ожини. Звісно, перед тим, як утекти з дому, прихопили зі собою ті жалюгідні залишки провіанту, які нам зосталися. Плачучи та бідкаючись, добігли до лісу; практично відразу ж туди почали збігатися старезні діди, баби, жіночки з дітьми на руках і за руку. Голодні діти підняли страшенний лемент, бо вздріли, як моя донька всілася на пенькові й наминала шматок хліба з м'ясом. Із усіх боків до неї назбігалося безліч маленьких злидарів, котрі простягали звідусіль рученята, скиглячи: "Мені дай, мені..." Я розплакався, дивлячись на голодних дітлахів, і не посмів перечити дочці. Вона й роздала усі запаси збережених на чорний день хліба та м'яса. Добре, що знайшов у собі сили змусити діток перед цим прочитати: "Очі всіх на Тебе, Господи". Скориставшись із цього моменту, звернувся з відрадним словом до пастви, запевняючи, що усе в руках Господніх. Якщо дав змогу втамувати голод діткам, то й решту не залишить напризволяще. Не втрачайте віру в Його ласку, і знайде Він спосіб й решту нагодувати.
Проте надовго це не заспокоїло. Через якихось дві години очікування у печері й хащах навколо неї бемкнули жалісливо у селі дзвони, й у кожного з присутніх серце тьохнуло, особливо, як долинули стрілянина, крики людей і гавкіт собак, що було точним знаком: у селі орудують мародери. Тоді раз у раз довелося втихомирювати і заспокоювати жіночок, щоб вони зойками не видали безжалісному ворогові нашого сховку. Найважче стало, коли засмерділо паленим і через стовбури негустого лісу захилиталися ясні сполохи пожежі. Я не стримався і послав одного зі старших хлопів на гору, щоби звідти заглянув, що там таке відбувається. Але той повернувся і заявив, що не може нічого розгледіти. Згори села не було видно. Позаяк уже почало смеркати, вирішив відправити його ще раз, щоб, може, зауважив щось у світлі пожежі. Старий погодився й через деякий час повернувся з новиною: близько двадцяти вершників погнали чвалом зі села у напрямку Дамерова, а половина хат - охоплені полум'ям. Потім додав, що на зворотній дорозі зауважив на горі в заростях ялівцю та повсюди у лісі силу-силенну птаства. Висловив бажання, от, мовляв, переловити б їх - і на шампур. Щоб переконатись у правдивості розповіді, я сам піднявся на гору й справді застав там усе так, як розповів розвідник. Немало зрадів із побаченого, бо виявилося, що з Божою поміччю пожежа у селі стихла сама собою, навіть не діставшись до мого костьолу та прибудов. Отож зійшов до людей та втішив їх звісткою, що Господь наш милосердний послав нам добрий знак, хоче нагодувати, подібно до того, як годував манною небесною народ Ізраїлевий у пустелі. Він послав нам на поживу добрячу зграю чикотнів19, які ховаються у чагарях, але якщо наблизитися до них, тоді вилітатимуть геть звідси. Отож хто зголосився б збігати в село та обстригти шерсть з-поміж рогів та хвоста моєї здохлої корови, яка лежить за хлівом, і наплести силець, щоб наловити птахів. Про те, щоб настригти кінської гриви, і мови не могло бути. У всьому селі не залишилося жодного коня, їх або реквізували на військові потреби, або найманці зарізали на харч. Проте добровольців не знайшлося, бо страх був сильнішим за голод. Тоді зголосилася моя стара Ільзе. "Я піду, - каже, - мені уже нема чого боятися, пожила доволі на світі білому. Покладуся на Господа та й піду, тільки костур мені, щоб опиратися, дайте". Один з дідів простягнув їй свою патерицю, й Ільзе пошкандибала, опираючись на неї та стиха співаючи "Господь живе не в рукотворних храмах"20, скоро зникла у хащах. Поки вона не повернулася, закликав людей не сидіти, склавши руки, а позаяк світить ясно місяць, сплітати з тоненьких прутиків сильця і збирати на горі суниці, гриби та рвати калину. Зовсім маленьких діток залишив із своєю Марією, бо у цій місцині частенько траплялися вовки. Для малечі розвели багаття, розсілися навколо нього і під потріскування дров та іскри з них повчали діток заповідям Господнім, коли це донечка перелякано схопилася з місця з викриком: "Йой, стережіться: тать йде!" Але її страхи виявилися даремними, бо це лише прийшла до нас частина тих хлопів, які пробували вберегти добро. Навідалися розповісти, що зараз там діється та як усе відбувалося. Тоді я покликав люд, який розбігся хто куди: "Не майте страху, то всьо свої!" Старі й малі з великою цікавістю швиденько повернулися до вогнища. Нагодився Гінріх Зіден та й почав оповідати, як його порятувала дружина Лізе Колкен, але Юрґенові Флатову, Хіму Бурсе, Клаусові Пееру та Хімові Зайдеріцу так не пощастило: всіх побили, от і лежать зараз усі вряд на стежці до кірхи21. Безжалісні вбивці-палії спалили дванадцять хат. Згоріло б усе село, але вітер загасив пожежу. Ради забави і насмішки побаламкали у дзвони, щоб подивитися, чи прибіжить хто пожежу гасити. Отож, коли він із трьома іншими парубками пригнав на дзвони, нападники дали по них залп із мушкетів22, але з Божою поміччю у нікого не вцілили. Вони, перестрибуючи через огорожі та ховаючись по садках, перелякано кинулися навтьоки, але кулі другого залпу наздогнали усіх трьох; на нього теж уже навели рушницю, але тут із костьолу нагодилася Лізе Колкен з іншою групою грабіжників й суворо наказала залишити його у спокої. Ворог враз набрався сильного страху й дременув на конях із села. Проте перед тим закололи просто в ліжку Лене Геберс, котра не змогла втекти, бо почалися у неї пологи, новонароджене немовля настромили на списа і викинули через огорожу Клауса Пеера в густу кропиву. Воно й досі там лежить. Не зосталося в селі жодної живої душі, бо нападники повтікали, залишивши по собі тільки мерців. Лихо на тому, проте, не скінчилося, бо прихопили зі собою усі мізерні запаси збіжжя, отож, чекає на нас тепер страхітлива голодна смерть, й залишається тільки просити помочі у Бога.
Тут один із слухачів не втримався: "Вони ще називають себе християнами!" Коли Гінріх закінчив розповідь, усі гнітюче мовчали (скільки зойків та стогону чулося під час його оповіді, можете собі тільки уявити). Ніхто навіть не поцікавився, що там із кірхою, я, проте, знав, що вона вціліла, тож мовчки воздав Богові дяку за милість його, лише тихенько зітхнув і поцікавився у старого Зедена, чого його Лізе ходила до церкви. Мало серце мені не трісло, коли почув, що лайдаки повиходили з храму, несучи обидва потири23 та дискос24. Гнівно накинувся із звинуваченням у святотатстві на стару Лізе, котра саме приєдналася до гурту, вигулькнувши із чагарнику. На що вона вперто перечила, заявляючи, що чужинці примусили її відчинити церкву, а чоловік замість того, щоб заступитися, заховався у корчах, й не було жодної можливості розраховувати на чиюсь допомогу. Розбійний люд вдерся до церкви; дійшли до вівтаря й коли зауважили, що одна з кам'яних плит підлоги має незатерті шви (така нахабна заява була не що інше, як безсовісна брехня), вийняли її та й давай мечами штрикати, шукаючи, чи нема чого твердого у землі. Ось так надибали та викопали тими самими мечами потири та дискос. А може таке бути, що хтось інший шепнув на вушко чужинцям про сховок, отож нема чого усе на неї завертати.
Тут саме нагодилися з лісу старі й принесли чимало назбираних ягід, а зі села повернулася моя стара служниця, з обрізаним коров'ячим хвостом та шерстю поміж рогів, і розповіла, що моє помешкання сплюндровано та розгромлено: вікна потрощені, книжки й манускрипти викинуті на вулицю та втоптані у болото, а двері виважені зі завісів та лежать долі. Розгром у хаті мало мене потривожив, більше мучила крадіжка потирів. Я закликав людей вити сильця, майструвати пастки, щоб наступного дня спробувати з Божою поміччю наловити птахів. Сам садив до опівночі та сплітав прутики на кошики-пастки. Коли ми наготували величезну кількість прилаштувань для ловлі птахів, звелів старому Гінріхові Зедену вголос проказати вечірню молитву, яку ми прослухали, клякнувши на землю. Опісля прочитав я ще одну молитву та звелів людям вкладатися спати у заростях: жінки тісненько в одній групі, а чоловіки - в іншій. Було вже прохолодно. Стояв місяць вересень, і з боку моря починав повівати зимний вітер. Ми з донечкою та служницею подалися спати до печери. Проте лише задрімали, як долинули голосні стогони старого Зедена, до якого, як він упівголоса жалівся, знову вчепилася його колька. Довелося вставати, дати хворому місце, а самому сідати назад до вогнища, де продовжив майструвати сильця, поки не закуняв на якихось пів години, бо далі почало вже світати. Гінріху полегшало, і я взявся будити решту, бо треба було готувати сніданок. Цього разу готувати мав старий Пааш, проте він не міг впоратися, й мені довелося йому допомагати. Чи то він пам'ять геть втратив, чи то зі страху, цього вам сказати не можу. Після старанної молитви ми взялися до роботи: натягнули сітки у гіллі дерев, насипавши для приманки ягід. Поки цим займалися, моя донечка пильнувала діток та шукала для них ожину на сніданок. Маю сказати, що сильця ми ставили навскоси через гору аж до дороги, що веде до Юкеріца25. І тут знову мав змогу переконатись у особливій милостивості Господа нашого: коли, тримаючи сокиру (її приніс із свого дому рано-вранці Зеден), я вийшов на згадану дорогу, зауважив на землі добрячий буханець хліба, завдовжки як рука до ліктя. На ньому сидів ворон, видзьобуючи у шкірці дірку. Без сумніву, минулого дня хліб випав з подорожньої торбини якогось імператорського кінника. Про це свідчили зовсім свіжі сліди підкованих копит у піску. Тихцем підібрав хліб та сховав за пазухою, защіпнувши одяг на ґудзики на грудях. Пааш, який ішов услід за мною мало не впритул, і той не помітив, мовчу вже про інших, котрі йшли на деякій віддалі. Отож, виставивши сильця і пастки рано-вранці, під обід уже мали силу-силенну птаства у них. Кет Беров, котра йшла збоку від мене та приймала упійманих птахів, складаючи їх у фартух, насилу несла здобич, тримаючи краї фартуха обома руками; з іншого краю шеренги старий Паґель також у фартушину та ще у кишені камзола набрав аж ніяк не менше. Моя донечка сіла з рештою жіноцтва скубати впольованих птахів. До страви бракувало солі (більшість із нас давно вже забули, яка вона на смак!), тож попросила кількох чоловіків сходити та принести у казанкові, що вдалося вберегти Штафферові Цутеру, трохи солоної води з моря. Вони так і зробили. Ми вимочили птахів у тій воді та спекли на великому вогнищі. Поки вони пеклися, ми від духу, що йшов від них, тільки раз у раз слину ковтали. Нічого дивного: вже забули, коли останній раз споживали гарячу страву. Отож, коли птиця була готова, покликав я усіх їсти, і як люди повсідалися довкруж, готуючись до споживання, звернувся до них із промовою: "Як гадаєте, якщо не дав нам Господь милостивий з голоду померти, подібно до народу Ізраїлевого у пустелі, та послав нам дроздів на поживу, то чи не продовжить одаровувати нас та не пошле з небес і трішки хлібчика до м'ясця? Може, така Його милість додасть віри тим, хто її у цей час скрути й нужди, голоду та спраги в Нього втратив. Чи повністю покладатимемося на волю Його?" На що вони відповіли: "Віримо у Господа милосердного, нехай звершиться воля Його!" На що я перепитав їх: "Отож урочисто клянетеся перед ликом Господа нашого?" А вони: "Так, клянемося!" Тоді я зі сльозами на очах вийняв з-за пазухи знайдений буханець і, піднявши його над головою, вигукнув: "Ось, дивіться, злиденні вірні, ось що через мене послав вам наш Спаситель!" Усі скрикнули, хтось зойкав, хтось розплакався, а вся малеча попростягувала рученята й запхинькала: "Покажіть і нам хліб, покажіть!" Мені аж зле стало, перехопило подих, навіть слова молитви із себе вичавити не міг, звелів Паашові, нехай прокаже його мала подячну молитві Господу Богові, а моя Марія мала у той час порізати та розділити поміж усіма хліб. Зрештою усі повсідались і радісно почали споживати Божі дари в їжу, почуваючись народом Ізраїлевим у пустелі. Під час трапези я все ж розповів, яким чином до мене потрапив покльований хліб. Розповідаючи, не упустив нагоди ще раз нагадати своїм слухачам, що Господь дослухався до їхніх молитов продемонструвати чудо. Подібно, як свого часу Господь посилав у голод пророкові Єлисею ворона з хлібом у пустелю, і мені він послав такого ж птаха. Ворон привернув мою увагу, якби не він, пройшов би я мимо буханця й уваги на нього у своєму смуткові не звернув би. Коли ми наситили черева, то звернулись із словами подяки з Євангелія від святого Луки, 12, 24: "Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!"
Але ніщо не сховається від ока Господнього! Виявляється, що стара Лізе, як я про це незабаром дізнався, не їла запропонованого птаха. Така страва видалася їй занадто прісною, і вона викинула її в кущі. Отож нічого дивного, що розгнівався Господь від такої неповаги до дарів Його. Прогнівили ми Бога, подібно до того, як прогнівив Його народ Ізраїлевий. Тому до вечора упіймалося в сильця лише сім птахів, а над ранок знайшли тільки двох. Не з'являлося вже більше і ворона, котрий би вказував на хліб. Я присоромив Лізе та звернувся з проповіддю до людей, просячи схилити голови та прийняти справедливу кару Господню, спокутувати її молитвами та повертатись у покинуті домівки. Надіючись на Його милість, спробувати добути собі поживу в морі. Я ж із донькою та служницею залишуся й надалі у печері, молитимуся денно й ночно та пильнуватиму розставлені сильця, надіючись, що минувся гнів Його. А поки тут перебуватиму, нехай би поправили церкву та моє помешкання, бо дедалі стає зимніше, а я болісно чутливий до холоду. Люди пообіцяли все зробити як слід та й, зітхаючи, повернулися у село...
Що ж то залишилося люду! Усього 25 осіб, а ще зовсім недавно було ж 90! Стількох забрала зі собою погибель від голоду, меча та чуми26. Після цього я ще на деякий час залишився у печері, а донечку разом із служницею послав до села. Там вони мали довідатись, як ідуть справи. Сходити до кірхи, подивитися, що там із моїм житлом. Чи визбирали вже з вулиці книжки та рукописи, а ще мали повідомити, чи столяр Гінце назбивав уже трун, щоби зрештою поховати безневинно убитих. Коли труни будуть готові, хотів я наступного дня віддати покійних землі. Потім пішов перевірив сильця і пастки, але упіймалася тільки одна птаха. З цього зробив висновок, що ще не змінив Господь гнів на милість. Проте натрапив я на добрячу гущавину ожини, де вдалося нарвати гарець27 ягід. Висипав ягоди у казанок Штаффера Цутера, який той, добра душа, залишив нам на певний час покористуватися, вкинув туди впійманого птаха і поставив на вогонь, готуючи вечерю для доні та служниці, котрі до того часу мали уже повернутися. Довго чекати не довелося: вже незабаром вони з тріском вигулькнули з корчів. Обоє відразу взялися описувати, якого спустошення та зла з дозволу справедливого Господа накоїв лукавий у селі та плебанії. Доня підібрала з вулиці та прихопила зі собою кілька книг. Серед них: Верґілій та Біблія грецькою мовою. Марія повідомила, що трунла будуть готові лише завтра. Коли ми втамували голод, щоб я не піддався спокусі зневіри, вона взялася повторно зачитувати з принесеної грецької Біблії те місце у 12 главі Євангелія від Луки, де йдеться про ворона, паралельно до цього Євангелія від Матвія, теж 12 главу. Після цього служниця прочитала вечірню молитву й ми подалися спати у печеру. Наступного ранку я прокинувся, коли миле сонечко саме встало з-за моря та й, трішки зіп'явшись, почало вже заглядати поза гори. Виявилося, що доня прокинулася раніше од мене, й тепер я чув, як голодна бідолаха рецитувала28, стоячи перед печерою, миленьку пісеньку святого Авґустина29 про радощі раю. Свого часу я навчив малу цієї пісні. Доня схлипувала, коли промовляла:
Громадяни того краю самим хлібом лиш живуть,
Голод мають, то тамують, за майбутнє страх не ймуть.
Невідома їм огида від наїстись досхочу,
Й муки голоду не знають, їжі ж - мов у дощ дощу!
Живуть собі, страву споживаючи, дихають, живучи сповна,
Вічно квітне ружі квітка, неминуча тут весна,
Лілія біліє, крокіс жовтіє, кущ цитронели пряно пахтить,
Зелень лугу, смарагдові засіви, струмочок медово дзюрчить.
Квіти ароматом дишуть,
Яблуневі ліси скрізь ростуть,
Буяють цвітом і водночас плід дають,
А плід той не гниє та на землю не паде,
Місяць сонця не міняє,
Зорі світлом не миготять,
Світло постає, яке вічно агнець Божий тут усім дає.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
