Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"

2024

 

ISBN 978-617-15-0666-4 (epub)

 

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

 

Електронна версія зроблена за виданням:

 

Перекладено за виданням: Brown D. Angels & Demons : A Novel / Dan Brown. - New York : Pocket Books, 2006.

 

Переклад з англійської Анжели Кам'янець

 

Дизайнер обкладинки Марія Максимів

 

Браун Д.

 

Б87 Янголи і демони : роман / Ден Браун ; пер. з англ. А. Кам'я­нець. - Харків : Книжковий Клуб "Клуб Сімей­ного Дозвілля", 2024. - 512 с.

 

ISBN 978-617-15-0167-6

ISBN 978-1-4165-2479-3 (англ.)

 

Всесвітньовідомого фахівця з релігійної символіки Роберта Ленґдона терміново викликають до Швейцарії, щоб дослідити загадковий знак, випалений на грудях по-звірячому вбитого фізика. Він робить приголомшливе відкриття: це справа рук давнього ворога Церкви - таємної організації ілюмінатів. Крім того, у Ватикані закладено надпотужну бомбу, яку має знайти саме Ленґдон разом із чарівною науковицею Вітторією Ветрою. На них чекає шалена пригода: йдучи слідом безжального вбивці, збирати трупи, видиратися на собори, спускатися в підземелля, щоб знайти нарешті лігво ілюмінатів і врятувати Святий Престол.

 

УДК 821.111(73)

 

? Dan Brown, 2000

? Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", видання українською мовою, 2024

? Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", переклад, 2007

? Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", художнє оформ­лення, 2024

 

8

 

Коли Колер і Ленґдон вийшли через інші двері з головної будівлі ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленґдонові на мить здалося, що він перенісся на батьківщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось із найпрестижніших університетів у Новій Англії.

Зелений схил збігав до широкої рівнини, де на прямокутних галявинах поміж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками діловито крокували особи з ученим ви­глядом і книжками в руках. Схожості з університетським кампусом додавали двоє довговолосих гіпі, які кидали один одному фрізбі під звуки Четвертої симфонії Малера, що линули з вікна гуртожитку.

- Це наші гуртожитки, - пояснив Колер, виїхавши на стежку, що вела до будинків. - У нас працює понад три тисячі фізиків. ЦЕРН зібрав під своїм дахом понад половину всіх фахівців з елементарних частинок у світі - це найсвітліші розуми планети. Німці, японці, італійці, голландці - усіх не перелічити. Наші фізики представляють понад п'ятсот університетів і шістдесят національностей.

Ленґдон був вражений.

- Як же вони спілкуються?

- Англійською, звичайно. Це універсальна мова науки.

Ленґдон завжди думав, що універсальна мова науки - це математика, але надто втомився, щоб сперечатися. Він слухняно йшов стежкою за Колером.

Десь на півдорозі назустріч їм пробіг молодий чоловік у футболці з написом: NO GUT, NO GLORY!

Спантеличений, Ленґдон подивився йому вслід.

- Gut?4

- Теорія Великого Об'єднання5, - насмішкувато відповів Колер. - Теорія всього.

- Зрозуміло, - сказав Ленґдон, насправді нічого не розуміючи.

- Ви маєте хоч якесь уявлення про фізику елементарних частинок, містере Ленґдон?

Ленґдон знизав плечима.

- Я маю уявлення про фізику загалом - падіння тіл і таке інше. - Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговінням перед силою тяжіння і прискоренням вільного падіння. - Фізика елементарних частинок - це наука про атоми, правда?

Колер похитав головою.

- Порівняно з тим, чим ми займаємося, атоми здаються планетами. Нас цікавить ядро атома, яке в десять тисяч разів менше від нього самого. - Він знову закашлявся, цього разу сильніше. - Чоловіки й жінки, що працюють у ЦЕРНі, шукають відповідей на одвічні запитання, які турбували людство з найдавніших часів. Звідки ми взялися? З чого створені?

- І що, відповіді на ці запитання можна знайти у фізичній лабораторії?

- Вас це дивує?

- Звичайно. Мені здається, що це питання духовного плану.

- Містере Ленґдон, усі питання колись були духовного плану. З давніх-давен людство зверталося до духовності й релігії, щоб заповнити ті прогалини, яких не могла пояснити наука. Схід і захід сонця колись приписували Геліосу і його вогненній колісниці. Землетруси й цунамі вважали гнівом Посейдона. Сьогодні наука довела, що ці боги були фальшивими ідолами. І незабаром доведе, що такими є всі боги. Наука вже дала відповіді майже на всі запитання, які тільки можуть цікавити людину. Залишилося декілька, щоправда, найскладніших. Звідки ми взялися? Що тут робимо? У чому сенс життя і всесвіту?

Ленґдон був вражений.

- І що, на ці запитання ЦЕРН намагається знайти відповіді?

- Уточнення: ми не намагаємося, а знаходимо відповіді на ці запитання.

Ленґдон замовк, і вони продовжили свій шлях поміж гуртожитків. Над головами в них плавно пролетіло фрізбі і впало просто перед ногами. Колер, наче не помітивши, попрямував далі.

Ззаду хтось загукав:

- S'il vous plâit!

Ленґдон озирнувся. Йому махав сивий літній чоловік у футболці з довгими рукавами і написом COLL?GE PARIS. Ленґдон підняв фрізбі і спритно метнув назад. Чоловік спіймав його на палець, кілька разів крутонув і так само вправно перекинув через плече партнерові.

- Merci! - крикнув він Ленґдонові.

- Вітаю! - сказав Колер, коли той його наздогнав. - Ви щойно перекинулися фрізбі з нобелівським лауреатом Жоржем Шарпаком, винахідником багатопровідної пропорційної камери.

Ленґдон кивнув. Як же мені пощастило!

 

За три хвилини Ленґдон і Колер прийшли до місця призначення - великого охайного гуртожитку, обсадженого осиками. По­рів­няно з іншими гуртожитками, цей здавався просто роз­кіш­ним. На кам'яній плиті перед фасадом було вирізьблено: КОРПУС С.

Вигадлива назва, подумав Ленґдон.

Однак, попри примітивну назву, з архітектурного погляду корпус С Ленґдонові сподобався - він мав консервативний і на­дійний вигляд. Фасад із червоної цегли, ошатна балюстрада, з боків - два симетричні ряди скульптур. Ідучи кам'яною стежкою до входу, Ленґдон і Колер проминули ворота, утворені двома мармуровими колонами. До однієї з них хтось приліпив записку:

 

ЦЯ КОЛОНА ІОНІЧНА

 

Це що - графіті по-швейцарськи? - з гумором подумав Ленґдон і, придивившись до колони, хмикнув.

- Приємно побачити, що навіть найвидатніші фізики іноді помиляються.

Колер озирнувся.

- Ви про що?

- Той, хто це написав, помилився. Ця колона не іонічна. Іонічні колони мають однаковий діаметр по всій висоті. Ця ж догори звужується. Вона дорична - грецький аналог. Багато хто так помиляється.

Колер не усміхнувся.

- Автор цієї записки хотів пожартувати, містере Ленґдон. Він мав на увазі, що ця колона містить іони6 - частинки з електричним зарядом. Вони є в більшості об'єктів.

Ленґдон іще раз подивився на колону і тихо застогнав.

 

Усе ще сердячись на себе за ляпсус, Ленґдон вийшов із ліфта на найвищому поверсі корпусу С і попрямував услід за Колером ошатним коридором. Інтер'єр виявився несподіваним - у традиційному французькому колоніальному стилі: темно-червона канапа, порцелянова ваза на підлозі, на стінах - дерев'яні панелі з химерним різьбленням.

- Ми намагаємося створити для наших науковців максимальний комфорт, - пояснив Колер.

Це очевидно, подумав Ленґдон.

- Отже, той чоловік із факсу - він жив тут? Це був один із ваших найцінніших працівників?

- Саме так, - відповів Колер. - Сьогодні вранці він не з'я­вив­­ся на зустріч зі мною і не відповідав на виклики по пейджеру. Тож я прийшов сюди сам і знайшов його у вітальні мертвим.

Ленґдонові раптом стало лячно, коли він усвідомив, що от-от побачить покійника. Він ніколи особливо не вирізнявся міцними нервами. Цю слабкість він виявив у собі ще в студентські роки, коли якось на лекції викладач розповів, що Леонардо да Вінчі вивчав будову людського тіла на трупах, які викопував із землі, щоб ретельно дослідити м'язи.

Колер попрямував у дальній кінець коридору. Там були одні-­єдині двері.

- Пентхауз, як кажуть у вас. - Він витер хустинкою піт із чола.

На дубових дверях висіла табличка з написом:

 

ЛЕОНАРДО ВЕТРА

 

- Леонардо Ветра, - прочитав уголос Колер. - Наступного тижня йому б виповнилося п'ятдесят вісім. Це був один із найвидатніших науковців нашої доби. Його смерть - непоправна втрата для науки.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що на жорсткому обличчі Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як і з'явилось. Колер витягнув з кишені велику зв'язку ключів і почав перебирати їх, шукаючи потрібний.

Ленґдонові прийшла до голови несподівана думка. Будинок здавався зовсім порожнім. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на місце злочину.

- А де всі? - запитав він.

- У лабораторіях, зрозуміло, - відповів Колер, знайшовши нарешті ключ.

- Я маю на увазі поліцію, - пояснив Ленґдон. - Вони що, вже поїхали?

Рука з ключем завмерла на півдорозі до замка.

- Поліцію?

Ленґдон подивився Колерові у вічі.

- Так, поліцію. Ви прислали мені факс із фотографією убитого. Ви що, не викликали поліції?

- Ні.

- Що?

Сірі очі Колера пожорсткішали.

- Не все так просто, містере Ленґдон.

Ленґдона охопила тривога.

- Але... про це, безумовно, повідомили ще когось!

- Так. Прийомну дочку Леонардо. Вона теж фізик, працює у нас в ЦЕРНі. Вони мали спільну лабораторію і працювали разом. Цього тижня міс Ветра була у відрядженні. Я сповістив її про смерть батька, і вона вже їде сюди.

- Але ж скоєно убивство...

- Формальне розслідування, - сказав Колер твердим голосом, - буде проведено. Однак воно, найімовірніше, розпочнеться з обшуку лабораторії Леонардо Ветри, а вони з дочкою не пускали туди сторонніх. Тому з розслідуванням доведеться зачекати до приїзду міс Ветри. Думаю, це найменше, що я можу зробити зі свого боку на знак поваги до неї.

Колер повернув ключ у замку.

Двері відчинилися, з кімнати зі свистом вирвалася хвиля крижаного повітря і вдарила Ленґдонові в обличчя. Від несподіванки він відсахнувся.

За порогом був чужий світ. Помешкання оповив густий білий туман. Він клубочився довкола меблів і застилав кімнату молочною імлою.

- Що це за... - запинаючись, вимовив Ленґдон.

- Фреон, - коротко пояснив Колер. - Я охолодив кімнату, щоб зберегти тіло.

Ленґдон машинально застебнув піджак, щоб не змерзнути. Я в країні Оз, подумав він. Але я забув чарівні капці.

 

10

 

Провулок був вузький і безлюдний. Убивця йшов швидким кроком, чорні очі горіли нетерпінням. Наближаючись до місця призначення, він згадав прощальні слова Януса. Скоро розпочнеться другий етап. Відпочинь трохи.

Убивця посміхнувся. Він не спав усю ніч, однак про сон і не думав. Сон - це для слабких. Він же, як і його предки, воїн. Його співвітчизники ніколи не спали після того, як розпочиналася битва. Ця битва, поза сумнівом, розпочалася, і йому надали честь пролити першу кров. Тепер він має дві години, щоб відсвяткувати першу перемогу, перш ніж повернутися до роботи.

Спати? Є набагато кращі способи відпочити...

Смак до земних утіх він успадкував від предків. Вони захоплювалися гашишем, а от він любив насолоду іншого типу. Він пишався своїм тілом - цим відлагодженим, смертоносним механізмом - і не хотів, на відміну від пращурів, труїти його наркотиками. Він пристрастився до чогось здоровішого й ефективнішого, ніж наркотики...

Відчуваючи, як усередині наростає знайоме збудження, убивця пришвидшив ходу. Зупинився перед нічим не примітними дверима й подзвонив. Крізь вічко у дверях його зміряла пара карих очей. Двері широко відчинилися.

- Ласкаво прошу, - привітала його елегантно одягнена жінка.

Вона провела його до вишуканої вітальні з м'яким освітленням. У повітрі чувся легкий аромат дорогих парфумів і мускусу.

- Як тільки визначитеся, подзвоніть. - Жінка дала йому альбом із фотографіями й зникла.

Убивця всміхнувся.

Сів на розкішну канапу і, поклавши альбом на коліна, відчув, як його охоплює хіть. Хоч на його вітчизні не святкують Різдва, він подумав, що так само, мабуть, почувається дитина, коли бачить перед собою гору різдвяних подарунків і збирається подивитися, що за дива сховані там під обгортками. Він розгорнув альбом і почав розглядати фотографії. Вони уособлювали най­сміливіші сексуальні фантазії...

Маріса. Італійська богиня. Гаряча й пристрасна. Молода Софі Лорен.

Сашіко. Японська гейша. Гнучка й м'яка. Винятково вправна.

Канара. Розкішна чорношкіра красуня. Мускулиста. Екзотична.

Він уважно переглянув увесь альбом двічі і зробив вибір. Тоді натиснув кнопку на столику поруч із канапою. За хвилину з'яви­лася та сама жінка, що привела його сюди. Він показав їй фотографію. Вона всміхнулася.

- Ходімо.

Коли фінансові питання були залагоджені, жінка подзвонила по телефону і, вичекавши кілька хвилин, повела його крученими мармуровими сходами нагору до розкішного холу.

- Золоті двері в самому кінці, - сказала вона. - У вас вишуканий смак.

Аякже, подумав він. Я ж експерт.

Убивця крався коридором нечутно, наче пантера на запах довгожданої здобичі. Наблизившись до дверей, усміхнувся. Вони були прочинені - ніби запрошували його досередини. Він штовх­нув двері, й ті безшумно відчинилися.

Побачивши обраницю, він зрозумів, що не помилився. Усе було саме так, як він просив... Вона лежала на спині, гола, руки прив'язані до бильця оксамитовими мотузками.

Він підійшов і провів смаглявим пальцем по ніжному перламутровому животі. Вчора я убив, подумав він. Ти мій приз.

 

6

 

Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапа на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець тріпотів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.

Я бачу сон, казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.

- Ласкаво просимо до Швейцарії, - голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.

Ленґдон подивився на годинник. 7:07.

- Ви перетнули шість часових поясів, - нагадав пілот. - Тут уже початок другої.

Ленґдон перевів годинник.

- Як чуєтеся?

Він потер живіт.

- Так, наче наївся пенопласту.

Пілот кивнув.

- Висотна хвороба. Ми піднімалися на шістдесят тисяч футів. На такій висоті вага зменшується на тридцять відсотків. Вам по­щастило, що летіти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токіо, то довелося б піднятися набагато вище - на сотню миль. Від цього справді вивертає кишки.

Ленґдон вимучено кивнув і погодився, що йому пощастило. Загалом, політ був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення під час злету, від якого ламало кістки, то все інше було здебільшого таким, як звично, - час до часу незначна турбулентність, зміна тиску під час набирання висоти... Ніщо не свідчило, що вони мчать крізь простір із приголомшливою швидкістю одинадцять тисяч миль за годину.

По злітній смузі до літака вже бігло кілька техніків. Пілот повів Ленґдона до чорного "пежо", що стояв на автостоянці позаду диспетчерської вежі. За кілька хвилин вони вже мчали по шосе, що простягалося через долину. Попереду бовваніла купка будівель. Рівнини за вікном тільки мигтіли.

Ленґдон збентежено дивився, як стрілка спідометра сягнула ста сімдесяти кілометрів на годину - понад сто миль. Цей хло­пець просто помішаний на швидкості, подумав він.

- До лабораторії - п'ять кілометрів, - повідомив пілот. - Доїдемо за дві хвилини.

Ленґдон марно намагався знайти пасок безпеки. Чи не краще доїхати за три, але живими?

- Любите Рібу? - запитав пілот, вставляючи в магнітофон касету.

"Страшно залишитися самотньою..." - заспівав жіночий голос.

Нічого страшного, розсіяно думав Ленґдон. Колеги-жінки часто підсміювалися з нього, кажучи, що колекція музейних цінностей, яку він зібрав під своїм дахом, - це лише відверта спроба заповнити тоскну порожнечу будинку. Насправді ж цей будинок, наполягали вони, дуже виграв би від присутності жінки. Ленґдон завжди віджартовувався, нагадуючи, що вже має три великі кохання в житті - символіку, водне поло і парубоцьке життя. Остан­нє означало свободу, завдяки якій він міг подорожувати світом, спати скільки завгодно, хоч і до обіду, і насолоджуватися спокійними вечорами вдома з бренді та хорошою книжкою.

- У нас тут ціле містечко, - сказав пілот, відвертаючи Ленґдона від його роздумів. - Не тільки лабораторії. Супермаркети, лікарня, навіть кінотеатр.

Ленґдон машинально кивнув і подивився на комплекс сучасних будівель, що розлягався попереду.

- До речі, - додав пілот, - наша машина - найбільша у світі.

- Справді? - Ленґдон уважно подивився навколо.

- Так ви її не побачите, - усміхнувся пілот. Вона під землею на глибині шести поверхів.

Ленґдон не встиг більше нічого запитати. Пілот без попере­дження натиснув на гальма, й авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.

Ленґдон побачив попереду знак: SÉCURITÉ. ARR?TEZ3. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.

- О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!

- Він вам не потрібний, - заспокоїв його пілот. - Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.

Приголомшений, Ленґдон дивився, як його водій дає охоронцеві своє посвідчення.

Той протягнув його через електронний ідентифікаційний пристрій. Загорілася зелена лампочка.

- Ім'я пасажира?

- Роберт Ленґдон, - відповів водій.

- Хто його запросив?

- Директор.

Охоронець звів брови. Відвернувся й подивився спочат­ку в комп'ю­тер­ний роздрук, тоді на екран комп'ютера. За кілька секунд знову підійшов до віконця.

- Приємного перебування в Швейцарії, містере Ленґдон.

Авто знову рвонуло вперед і на швидкості проїхало ще ярдів зо двісті широким колом, що вело до головного входу в лабораторію. Попереду з'явилась ультрасучасна прямокутна будівля зі сталі й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленґдона. Він завжди був небайдужий до архітектури.

- Скляний собор, - пояснив його супутник.

- Церква?

- Та ні, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немає. Єдина ре­лігія, яку тут сповідують, - це фізика. Можете згадувати всує ім'я Господа скільки завгодно, - зі сміхом додав пілот, - не опоганюйте лишень кварків і мезонів.

Пілот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляної будівлі. Ленґдон сидів геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Літак, що летить зі швидкіс­тю п'ятнадцять махів? Хто вони, у біса, ці люди? Відповідь була викарбувана на гранітній плиті перед входом:

 

(CERN)

Conseil Européen pour la

Recherche Nucléaire

 

- Ядерні дослідження? - перепитав Ленґдон, хоч і був певний, що правильно переклав назву.

Водій не відповів: нахилившись уперед, він зосереджено крутив регулятори магнітофона.

- Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.

Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними - наче два сірі камінці.

- Це він? - запитав Ленґдон.

Водій підвів голову.

- Оце так! - Він повернувся до Ленґдона з похмурою по­смішкою. - Про вовка промовка...

Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авто.

Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.

- Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.

 

1

 

Із вершечка великої піраміди в Ґізі до нього сміється й гукає якась молода жінка.

- Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! - Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

- Зачекай, - благає він. - Будь ласка...

Він видирається нагору, в очах темніє. У вухах дзвенить. Я мушу її наздогнати! Знову підводить голову, але жінки уже немає. На її місці стоїть і дивиться на нього, презирливо скрививши губи, якийсь дідуган із гнилими зубами. Не тямлячи себе з горя, він кричить страшним криком, що безліч разів відлунює в пустелі.

Здригнувшись, Роберт Ленґдон прокинувся. На тумбочці біля ліжка дзвонив телефон. Збентежений, він узяв слухавку.

- Алло?

- Мені потрібний Роберт Ленґдон, - сказав чоловічий голос.

Ленґдон сів на ліжку і спробував зібратися з думками.

- Я і є... Роберт Ленґдон. - Він глянув на цифровий годинник, що світився в темряві. 5:18.

- Мені треба негайно з вами зустрітись.

- А хто ви?

- Мене звати Максиміліан Колер. Я фізик, спеціалізуюся на елементарних частинках.

- Хто? - Ленґдон не міг нічого второпати. - Ви впевнені, що я саме той Ленґдон, який вам потрібний?

- Ви професор релігійної символіки в Гарвардському університеті. Ви написали три книжки на цю тему і...

- Вам відомо, яка зараз година?

- Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.

Ленґдон мимоволі застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релігійну символіку - мусиш бути готовий до дзвінків від усяких фанатів, які вимагають, аби ти тлумачив знаки, що їх посилає їм Господь. Минулого місяця якась стриптизерка з Оклахоми пообіцяла Ленґдонові найкращий у світі секс, якщо він прилетить до неї й підтвердить автентичність хреста, який дивом проступив на її постелі. "Талсівська плащаниця"2, хай їй грець, подумав було Ленґдон.

- Звідки ви взяли мій телефон? - Ленґдон намагався говорити ввічливо, попри невідповідну годину.

- З Інтернету. На сайті, де можна замовити вашу книжку.

Ленґдон наморщив чоло. Він був на сто відсотків упевнений, що на тому сайті немає номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.

- Мені треба з вами зустрітися, - наполягав той. - Я добре заплачу.

Ленґдон почав втрачати рівновагу.

- Перепрошую, але я справді...

- Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до...

- Нікуди я не полечу! П'ята година ранку! - Ленґдон жбурнув слухавку і впав назад у ліжко. Заплющив очі, намагаючись знову заснути. Марно. У пам'ять міцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче він одягнув халат і спустився вниз.

 

Роберт Ленґдон бродив босоніж по своєму порожньому вікторіанському будинку в Масачуссетсі, стискаючи в руках традиційний засіб від безсоння - горнятко гарячого "Несквіку". Світло квітневого місяця лилося у вікна в глибоких нішах й утво­рю­­ва­ло на східних килимах чудернацькі візерунки. Колеги Ленґдона часто жартували, що його помешкання більше нагадує антропологічний музей, аніж людське житло. Полиці були заставлені релігійними пам'ятками з усього світу: екуаба з Ґани, золотий хрест з Іспанії, ідол з островів Кіклади в Егейському морі і навіть рідкісний плетений бокус молодого воїна з Борнео, символ вічної юності.

Ленґдон сів на мідну скриню східного гуру і, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив своє відображення у вікні. Обличчя витягнуте й бліде... наче в привида. Підстаркуватий привид, похмуро подумав він, укотре усвідомивши, що його юна душа живе в смертній оболонці.

Сорокап'ятирічний Ленґдон не був красенем у класичному розумінні, але мав те, що колеги-жінки називали "шармом науков­ця": срібні пасма в густому темному волоссі, проникливі сині очі, заворожливий низький голос і щиру безтурботну по­смішку спортсмена-аматора. У школі й коледжі Ленґдон захоплювався стрибками у воду і дотепер перебував у чудовій фізичній формі, яку старанно підтримував, долаючи щодня п'ятдесят разів довжину університетського басейну.

Друзі завжди вважали Ленґдона трохи загадковим чоловіком, що загубився десь між століттями. У вихідні його можна було застати зі студентами в університетському дворі у джинсах, він розмовляв із ними чи то про комп'ютерну графіку, чи про історію релігії. Його також можна було побачити на фотографіях у поважних мистецьких часописах у твідовому піджаку й жилеті з малюнком пейслі на відкритті якоїсь музейної виставки, куди його запросили виступити з лекцією.

Ленґдон був строгим викладачем і неухильно вимагав дисципліни, однак завжди першим підтримував те, що сам називав "забутим мистецтвом доброї невинної забави". Із фанатичним завзяттям він пропагував активний відпочинок, чим завоював собі глибоку довіру серед студентів. Прізвисько Дельфін йому дали водночас і за добродушність, і за легендарну здатність під час гри у водне поло пірнути глибоко, до самого дна, й обійти цілу команду суперника.

Ленґдон самотньо сидів у порожньому будинку і розсіяно дивився в темряву, аж раптом тишу знову порушив дзвінок - тепер факсу. Сердитися він не мав сили, тож тільки втомлено хмикнув.

Божі люди, подумав. Дві тисячі років чекають на свого месію і ні на мить не втрачають надії.

Відніс до кухні порожнє горня і неквапно пішов до кабінету, обшитого дубовими панелями. Зітхнувши, відірвав отриманий факс і подивився на нього.

Раптом йому стало млосно.

На папері був зображений труп. Із жертви зірвали весь одяг і скрутили шию так, що було видно тільки потилицю. На грудях чорніло тавро. Одне-єдине слово... Це слово Ленґдон знав дуже добре. Надто добре. У німому заціпенінні дивився він на химерний напис.

 

 

 

- Ілюмінати, - вимовив, запинаючись. Серце шалено калатало. Не може бути...

Дуже повільно, наче не наважуючись побачити те, що на нього чекає, Ленґдон повернув факс на сто вісімдесят градусів. Подивився на слово знову.

Йому перехопило подих. Він не міг отямитись. Насилу вірячи власним очам, він обернув факс іще раз, знову прочитав витавруване слово, тоді ще раз...

- Ілюмінати, - прошепотів.

Приголомшений, Ленґдон упав на стілець. Якусь мить він сидів, геть ошелешений. Тоді погляд його випадково натрапив на червоний індикатор, що блимав на факсовому апараті. Той, хто надіслав цей факс, був і досі на лінії... хотів з ним розмовляти. Ленґдон довго дивився на червону лампочку.

Тоді тремтячою рукою взяв слухавку.

 

9

 

Труп лежав на підлозі й мав жахливий вигляд. Покійний Леонардо Ветра лежав на спині, голий, і його шкіра набула синювато-сірого відтінку. Шийні хребці в місці перелому стирчали назовні, а голова була повністю скручена назад. Притиснутого до підлоги обличчя видно не було. Убитий лежав у замерзлій калюжі власної сечі, волосся довкола зіщулених геніталій укрилося памороззю.

Стримуючи раптову нудоту, Ленґдон перевів погляд на груди покійного. Хоч він уже безліч разів розглядав цю симетричну рану на фотографії, яку одержав факсом, у дійсності тавро справляло набагато сильніше враження. Випалені на тілі літери були дивовижно чіткі... і бездоганно складалися в страшний символ.

Ленґдон не міг зрозуміти, від чого його так трясе: від дикого холоду чи від усвідомлення всього значення того, що він зараз бачить.

 

 

 

Він обійшов тіло й прочитав слово з іншого боку, щоб зайвий раз пересвідчитися в дивовижній симетрії тавра. Серце калатало. Тепер, коли він бачив цей символ так близько, він здавався ще незбагненнішим.

- Містере Ленґдон? - покликав Колер.

Ленґдон його не чув. Він перенісся в інший світ... у власний світ, у свою стихію, світ, де зіштовхувалися історія, міфи й факти... і від цього почувся впевненіше. Думка запрацювала.

- Містере Ленґдон? - Колер запитально дивився на нього.

Ленґдон не підвів голови. Він уже повністю опанував себе й зосередився.

- Що вам відомо на цей момент?

- Тільки те, що є на вашому сайті. Ілюмінати означає "просвітлені". Так називалося одне давнє братство.

Ленґдон кивнув:

- Ви чули цю назву колись раніше?

- Ніколи. Уперше я її побачив на грудях містера Ветри.

- І спробували знайти якусь інформацію в Інтернеті?

- Так.

- І, поза сумнівом, знайшли сотні посилань?

- Тисячі, - уточнив Колер. - Однак на вашому сайті були посилання на Гарвард, Оксфорд, на одне солідне видавництво, а також був перелік публікацій на цю тему. Як науковець, я розумію, що цінність інформації зумовлюється її джерелом. Ви видалися мені гідним довіри.

Ленґдон усе ще не відводив погляду від трупа.

Колер змовк. Тепер він тільки дивився на Ленґдона, чекаючи, що той проллє якесь світло на загадкове вбивство.

Ленґдон підвів голову і роззирнувся в замороженому помешканні.

- А ми не могли б порозмовляти в якомусь теплішому місці?

- Тут теж нормально. - Колерові холод начебто зовсім не дошкуляв. - Поговорімо тут.

Ленґдон наморщив чоло. Історія ілюмінатів була аж ніяк не прос­та. Я тут задубію, доки щось поясню. Він іще раз подивився на тавро, і йому знову стало моторошно.

Хоч про емблему ілюмінатів було написано чимало, жодний науковець так ніколи її й не бачив. У старовинних документах цей символ називали амбіграмою - від латинського кореня ambi, який означає "обидва". Амбіграма прочитується в обох напрямках. Символи-амбіграми не така вже й рідкість - це, наприклад, свастика, інь і ян, зірка Давида, простий хрест, однак те, що амбіграму можна зробити зі слова, здавалось абсолютно неймовірним. Сучасні символоги довгий час намагалися написати слово "ілюмінати" так, щоб воно було повністю симетричним, але всі їхні зусилля виявилися марними. І тому більшість науковців дійшли висновку, що цей символ - просто черговий міф.

- То хто ж такі ці ілюмінати? - допитувався Колер.

Справді, подумав Ленґдон, хто вони такі? І почав роз­по­відати.

 

- Із давніх-давен наука й релігія ворогували між собою, - почав Ленґдон. - Учених, які відверто висловлювали свої погляди, таких як Джордано Бруно...

- Убивали, - перервав його Колер. - За оприлюднення наукових відкриттів їх знищувала Церква. Релігія завжди переслідувала науку.

- Так. Проте у шістнадцятому столітті група мешканців Рима вирішила дати Церкві відсіч. Деякі найученіші мужі Італії - фізики, математики, астрономи - почали таємно зустрічатися й обмінюватися думками про хибність учення Церкви. Вони боялися, що монополія Церкви на "істину" загрожує науковому просвіт­ленню в усьому світі. Так вони заснували перший у світі науковий центр і назвали себе "просвітленими".

- Тобто ілюмінатами.

- Саме так, - підтвердив Ленґдон. - Це були найвидатніші голови Європи... щиро віддані пошукові наукової істини.

Колер мовчав.

- Звичайно, ілюмінатів жорстоко переслідувала католицька церква. Тільки завдяки суворій конспірації ці науковці залишалися в безпеці. Чутки про ілюмінатів поширилися в академічних колах, і до братства почали вступати науковці з усієї Європи. Во­ни організовували зустрічі в Римі в потаємному лігві, яке називали храмом Просвітлення.

Колер закашлявся і засовався в кріслі.

- Багато хто з ілюмінатів, - вів далі Ленґдон, - поривався боротися проти тиранії Церкви насильницькими методами, але найавторитетніший серед них відмовив їх від цього. Це був один із найзнаменитіших науковців в історії людства.

Ленґдон був певний, що Колер здогадається, про кого йде мова. Навіть далекі від науки люди чули про цього злощасного астронома, якого Церква посадила під домашній арешт і мало не стратила, коли він заявив, що центром Сонячної системи є не Земля, а Сонце. Хоч його докази були неспростовні, астронома суворо покарали за те, що він посмів припустити, що Бог розташував людство не в центрі всесвіту, а десь-інде.

- Його звали Галілео Галілей, - сказав Ленґдон.

Колер підвів голову.

- Галілей?

- Так. Галілей був ілюмінатом. І водночас ревним католиком. Він намагався пом'якшити ставлення Церкви до науки, наполягаючи, що наука не тільки не підриває віри в Бога, а й, навпаки, зміцнює її. Якось він написав, що, спостерігаючи в телескоп за рухом планет, чує в небесній музиці голос Бога. Він доводив, що наука й релігія - не вороги, а радше союзники; це дві різні мови, що розповідають ту саму історію - про симетрію й рівновагу... про рай і пекло, про ніч і день, про спеку й холод, про Бога й Сатану. І наука, й релігія мають в основі створену Богом симетрію... вічне протистояння світла й тьми. - Ленґдон замовк, притупцьовуючи на місці, щоб зігрітися.

Колер мовчки дивився на нього.

- На жаль, - додав Ленґдон, - Церква аж ніяк не прагнула об'єднувати науку з релігією.

- Ще б пак! - перервав його Колер. - Адже таке об'єднання спростувало б тезу Церкви про те, що лише через неї людина може зрозуміти Бога. Тож церковники звинуватили Галілея в єре­сі й засудили до довічного домашнього арешту. Історію науки я знаю, містере Ленґдон. Але все це відбулося багато століть тому. Як воно стосується Леонардо Ветри?

Питання на мільйон доларів. Ленґдон перейшов до фактів.

- Арешт Галілея збурив ілюмінатів. Вони припустилися кількох помилок, і Церква викрила чотирьох членів братства. Їх схопили й допитували. Однак ці вчені нічого не розповіли... навіть під тортурами.

- Їх катували?

Ленґдон кивнув:

- Розпеченим залізом. Випалили кожному на грудях хрест.

Зіниці Колера розширились, він тривожно глянув на понівечене тіло Ветри.

- Тоді цих учених жорстоко стратили, а їхні тіла кинули на вулицях Рима як застереження всім охочим приєднатися до брат­ства. Церква підступалася до братства щораз ближче, і реш­та ілюмінатів були змушені залишити Італію. - Ленґдон зробив паузу, щоб підкреслити важливість наступних слів. Він подивився Колерові просто у вічі. - Ілюмінати пішли в глибоке підпілля й почали змішуватися з іншими вигнанцями, що рятувалися від католицьких чисток, - містиками, алхіміками, окультистами, мусульманами, юдеями. Із часом лави ілюмінатів поповнилися новими членами. Виникли нові ілюмінати. Темні ілюмінати. Запеклі вороги християнства. Вони стали дуже могутніми, ретельно конспірувалися, запровадили таємні обряди й заприсяглися колись помститися католицькій церкві. Їхня влада зросла настільки, що Церква оголосила їх найнебезпечнішою антихристиянською силою на землі. Ватикан назвав це братство Шайтаном.

- Шайтаном?

- Це з ісламу. Означає "противник"... противник Бога. Церк­ва взяла цю назву з ісламу, бо вважала мову мусульман брудною. - Ленґдон повагався. - Від цього слова походить анг­лійське слово... Сатана. - У Колера на обличчі промайну­ла три­вога. - Містере Колер, - жорстко сказав Ленґдон, - я не знаю, ні як це тавро з'явилося на грудях покійного... ні чому воно там з'яви­лося... але зараз ви бачите перед собою давно втрачений символ найстарішого й наймогутнішого в світі культу Сатани.

 

4

 

"Сааб 900S" Роберта Ленґдона вилетів із тунелю Келлагана й опинився на східному боці бостонського порту, неподалік від аеропорту Лоґана. Згідно з наданими йому вказівками, Ленґ­дон знайшов вулицю Авіейшн-роуд і звернув ліворуч за колишнім офісом авіакомпанії "Істерн ейрлайнз". Ярдів за триста попереду у світанковій імлі виднівся ангар. На ньому фарбою було виведено велику цифру "4". Ленґдон заїхав на стоянку і вийшов з авто.

Із-за ангара з'явився кругловидий чоловік у синьому од­нострої.

- Роберт Ленґдон? - привітно гукнув він із незнайомим акцентом.

- Так, це я, - відізвався Ленґдон, замикаючи авто.

- Ви дуже вчасно. Я щойно приземлився. Прошу йти за мною.

Ідучи за пілотом уздовж ангара, Ленґдон занервував. Він не звик до загадкових телефонних дзвінків і таємних зустрічей із незнайомцями. Не знаючи, що на нього чекає, він убрався так, як зазвичай одягався в університет, - бавовняні штани, светр із гольфом і твідовий піджак. Із голови не йшов факс, який тепер лежав у кишені піджака. Він і досі не міг остаточно повірити в реальність того, що було на ньому зображено.

Пілот, здається, відчув стривоженість Ленґдона.

- Сподіваюся, сер, літати для вас не проблема?

- У жодному разі, - відказав Ленґдон. Трупи з тавром на грудях - оце для мене проблема. А літати - це дурниця.

Зайшовши за ріг, вони опинилися на початку злітної смуги.

Побачивши літальний апарат, що стояв на майданчику перед ангаром, Ленґдон укляк на місці.

- Ми що, полетимо на цьому?

Пілот широко всміхнувся.

- Подобається?

Ленґдон дивився кілька секунд, нічого не розуміючи.

- Подобається? - перепитав нарешті. - Це що за чортівня?

 

Літальний апарат, що постав перед ними, був величезний. Він трохи нагадував космічний корабель, от тільки ніс мав абсолютно плаский, наче зрізаний. Незвичний літак, що стояв на початку злітної смуги, більше скидався на велетенський клин. Ленґдо­нові на мить здалося, що він бачить сон. На вигляд цей засіб був не більше придатний для польотів, ніж якийсь "б'юїк". Крил у нього практично не було - лише два коротенькі стабілізатори на задній частині фюзеляжу. Над ними стриміли ще два кілі. Усе решта - суцільний корпус, завдовжки приблизно двісті футів, без жодних ілюмінаторів.

- Двісті п'ятдесят тисяч кілограмів з повною заправкою, - гордо повідомив пілот, наче батько, що нахваляється своїм новонародженим сином. - Працює на рідкому водні. Корпус із титана з карбідо­кремнієвим волокном. Співвідношення тяги й ваги - 20:1. У більшості реактивних літаків це лише 7:1. Директорові, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрітися. Зазвичай він не висилає по своїх гостей цього велетня.

- Ця штука літає? - здивувався Ленґдон.

- Ще й як! - усміхнувся пілот. Він підвів Ленґдона ближче до літака. - На вигляд страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих літаків. Років через п'ять тільки вони й залишаться - швидкісний цивільний авіатранспорт. Наша лабораторія придбала такий літак одна з перших.

Схоже, ваша лабораторія не бідує, подумав Ленґдон.

- Це прототип "Боїнґа Х-33", - вів далі пілот, - але є й десяток інших моделей - наприклад, "Національний Аерокосмічний літак"; росіяни мають "Скремджет", британці - "ГОТОЛ". Майбутнє за ними, потрібно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зі звичайними реактивними літаками можете попрощатися.

Ленґдон боязко подивився вгору на літак майбутнього.

- Я б краще летів на звичайному.

Пілот показав рукою на трап.

- Сюди, будь ласка, містере Ленґдон. Обережно, не спіткніться.

 

За кілька хвилин Ленґдон уже сидів у порожньому салоні. Пілот усадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки і зник у носовій частині літака.

Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському літаку, тільки без ілюмінаторів, через що Ленґдон почувався дуже незатишно. Усе життя він страждав від легкої форми клаустрофобії - наслідок одного випадку в дитинстві, - позбутися якої так і не зміг.

Відраза до замкненого простору аж ніяк не позначалася на здоров'ї Ленґдона, але часто виводила його з рівноваги. Виявлялася вона у дрібницях. Він не любив спортивних ігор у закритому приміщенні, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свій просторий вікторіанський будинок із височенними стелями, хоч університет міг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленґдонові часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юності від любові до величезних музейних залів.

Десь під ногами запрацювали двигуни, і корпус літака затремтів. Ленґдон нервово ковтнув і застиг в очікуванні. Він відчув, як літак зрушив з місця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилі кантрі.

Двічі пікнув телефон на стіні. Ленґдон узяв слухавку.

- Алло?

- Як чуєтеся, містере Ленґдон?

- Препаскудно.

- Розслабтеся. За годину будемо на місці.

- А де це "на місці"? - поцікавився Ленґдон, усвідомивши, що гадки не має, куди його везуть.

- У Женеві, - відповів пілот, і двигуни заревіли. - Наша лабораторія в Женеві.

- Женева, - повторив Ленґдон, трохи заспокоєний. - На півночі штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичі, біля озера Сенека. Я й не знав, що в Женеві є фізична лабораторія.

Пілот розсміявся.

- Не та Женева, що в штаті Нью-Йорк, містере Ленґдон. Женева у Швейцарії.

Зміст останніх слів пілота дійшов до Ленґдона не відразу.

- У Швейцарії?! - серце шалено закалатало. - Ви, здається, сказали, що ми летітимемо лише годину?!

- Так і є, містере Ленґдон, - зі сміхом відповів пілот. - Цей літак летить зі швидкістю п'ятнадцять махів.

 

14

 

Ленґдон вийшов з корпусу С на свіже повітря неймовірно щасливий опинитися подалі від помешкання Ветри. Сонце допомогло відволіктися від жахливого образу порожньої очної ями, що міцно вкарбувався в пам'ять.

- Сюди, будь ласка. - Колер звернув на стежку, що круто йшла вгору. Інвалідне крісло з електродвигуном набирало швидкість без жодних зусиль. - Міс Ветра буде тут з хвилини на хвилину.

Ленґдон наддав ходи, щоб не відставати.

- Ну що, - запитав Колер, - ви й досі не переконалися, що це справа рук ілюмінатів?

Ленґдон уже не знав, що й думати. Релігійні погляди Ветри, безумовно, насторожували, однак він не міг змусити себе відкинути численні наукові факти. І до того ж це око...

- Я й далі вважаю, - рішуче сказав Ленґдон, - що ілюмінати не причетні до цього вбивства. Викрадене око - зайвий доказ.

- Що?

- Безглузда жорстокість дуже... не в традиціях ілюмінатів, - пояснив Ленґдон. - Фахівці, що знаються на культах, кажуть, що калічити жертв задля розваги властиво передусім недосвідченим маргінальним сектам - усіляким фанатам, що стихійно коять насильство. Ілюмінати ж завжди діяли надзвичайно виважено.

- Виважено? Із хірургічною точністю вирізати людині око - це що ж, не виважено?

- Не зрозуміло, який у цьому сенс! Це не слугує ніякій ви­щій меті.

Інвалідне крісло різко зупинилося на вершині пагорба. Колер повернувся.

- Повірте, містере Ленґдон, це око справді слугує вищій меті... набагато вищій меті.

 

Ідучи через зелений пагорб, чоловіки почули з заходу стрекотіння гелікоптера. За мить з'явився й він сам - пролетів над долиною, зробив віраж і завис над злітно-посадковим майданчиком, позначеним на траві.

Ленґдон розсіяно спостерігав за гелікоптером, застановляючись, чи повноцінний нічний сон допоміг би йому впорядкувати думки, що кружляли, наче лопаті гвинта гелікоптера. Він не був у цьому впевнений.

Шасі торкнулося землі. Пілот вистрибнув з кабіни й почав викладати багаж: вовняні спортивні костюми, пластикові сумки, балони зі стиснутим повітрям і ящики з чимось, схожим на найсучасніше обладнання для підводного плавання.

Ленґдон був спантеличений.

- Це все спорядження міс Ветри? - прокричав він Колерові через ревіння двигунів.

Той кивнув і теж прокричав у відповідь:

- Вона проводила біологічні дослідження у Балеарсько­му морі.

- Але ви ж, здається, казали, що вона фізик!

- Так і є. Точніше, вона біофізик. Вивчає взаємозв'язок між різними біологічними системами. Її праця тісно пов'язана з батьковими дослідженнями в галузі фізики елементарних частинок. Нещодавно, спостерігаючи за допомогою атомарно синхронізованих камер за зграйкою тунців, вона спростувала одну з фундаментальних теорій Айнштайна.

Ленґдон пильно подивився на Колера, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Айнштайн і тунці? Він уже почав підозрювати, що космічний літак Х-33 випадково закинув його на якусь іншу планету.

За хвилину з гелікоптера вийшла Вітторія Ветра, і Роберт Ленґдон зрозумів, що сьогодні його чекає сюрприз за сюр­призом. Жінка в шортах кольору хакі й білій майці аж ніяк не скида­лася на того занудного науковця, якого він очікував по­бачити. Висока, тоненька й граційна, вона мала смагляву шкіру й довге чорне волосся, яке розвівав вітер від гвинта гелікопте­ра. Обличчя явно італійське - не прекрасне в класично­му ро­зу­мінні, зате з виразними земними рисами; навіть за два­дцять ярдів здавалося, що воно випромінює щире тепло. Від віт­ру одяг обліпив її тіло, підкреслюючи тоненьку талію і малень­кі тугі груди.

- Міс Ветра - жінка величезної сили духу, - зауважив Колер, наче відчувши захоплення Ленґдона. - Вона по кілька місяців поспіль працює в небезпечних екосистемах. Крім того, вона суворий вегетаріанець і місцевий гуру з хатха-йоги.

Хатха-йога? - здивувався Ленґдон. Давнє буддистське мистецтво медитації через розтягування м'язів - дивне захоплення для фізика й доньки католицького священника.

Вітторія швидко наближалася до них. Було видно, що вона недавно плакала, у глибоких чорних очах застигло почуття, якого Ленґдон не зміг визначити. Проте йшла вона впевнено й енергійно. Сильні гарні ноги з рівною здоровою засмагою свідчили про тривале перебування на щедрому середземноморському сонці.

- Вітторіє, - звернувся до неї Колер. - Мої найщиріші спів­чуття. Це величезна втрата для науки... для всіх нас у ЦЕРНі.

Вітторія вдячно кивнула.

- Уже з'ясували, хто це зробив? - Голос у неї був приємний, глибокий.

- Ще ні. Працюємо над цим.

Вона повернулася до Ленґдона і простягнула йому гарну тон­ку руку.

- Мене звуть Вітторія Ветра. Ви, я так розумію, з Інтерполу?

Ленґдон обережно потис їй руку, на мить потонувши в очах, повних сліз.

- Роберт Ленґдон. - Він не знав, що ще додати.

- Містер Ленґдон не з поліції, - пояснив Колер. - Він експерт зі Сполучених Штатів. Прилетів, щоб допомогти нам з'ясу­вати, хто винен у тому, що сталося.

- А де ж поліція? - розгубилася Вітторія. Колер видихнув повітря і нічого не відповів. - Де тіло? - рішуче запитала Вітторія.

- Ним займаються.

Ця невинна брехня здивувала Ленґдона.

- Я хочу його бачити!

- Вітторіє, твого батька вбили... вбили по-звірячому. Хіба не краще тобі запам'ятати його таким, яким він був за життя? - спробував переконати її Колер.

Вітторія зібралася було відповісти, але раптом неподалік хтось загукав:

- Гей, Вітторіє! З поверненням додому!

Вона озирнулася. Від майданчика для гелікоптерів їй радісно махали руками кілька науковців.

- Спростувала ще якусь теорію Айнштайна? - крикнув один із них.

- Ото вже татусь, мабуть, тобою пишається! - додав інший.

Вітторія незграбно помахала їм у відповідь, а тоді подивилася на Колера, нічого не розуміючи.

- Як - ніхто ще не знає?

- Я вирішив, що обережність - понад усе.

- Ви не сказали колегам, що мого батька вбили? - Тепер здивування в її голосі змінилося гнівом.

Тон Колера вмить став суворим.

- Ти, мабуть, забула, Вітторіє Ветра, що, як тільки я заявлю в поліцію про вбивство твого батька, у ЦЕРНі почнеться розслідування. Включно з ретельним обшуком його лабораторії. Твій батько волів тримати останній проєкт у таємниці, і я ставився до цього з розумінням. Мені він сказав лише дві речі. По-перше, що в наступні десять років цей проєкт може принести ЦЕРНу ліцензійних контрактів на мільйони франків. А по-друге, що його зарано оприлюднювати, бо технології ще недосконалі, а отже, небезпечні. Саме з цих міркувань я б не хотів, щоб у його лабораторії нишпорили сторонні люди й або викрали результати його праці, або постраждали під час обшуку, а ЦЕРН зробили б винним. Я чітко висловився?

Вітторія мовчки дивилася на нього. Ленґдон відчув, що вона змушена погодитися з логікою Колера.

- Перш ніж звертатися до поліції, - вів далі Колер, - я мушу знати, над чим ви вдвох працювали. Прошу, заведи нас до вашої лабораторії.

- Лабораторія тут ні до чого, - сказала Вітторія. - Ніхто не знав, що ми з батьком робимо. Його вбивство ніяк не може бути пов'язане з цим проєктом.

Колер хрипло видихнув.

- Факти свідчать про інше.

- Факти? Які факти?

Ленґдон теж хотів би це знати.

Колер знову приклав до вуст хустинку.

- Мусиш просто повірити мені на слово.

З того, як Вітторія на нього подивилась, стало зрозуміло, що вона не вірить.

 

5

 

Убивця маневрував поміж натовпом на людній вулиці європейського міста. Це був дужий чолов'яга. Смаглявий і дивовижно спритний. М'язи в нього й досі були напружені після недавньої важливої зустрічі.

Усе пройшло добре, казав він собі. Хоч працедавець так і не відкрив йому свого обличчя, убивця вважав за честь бути в його товаристві. Невже від їхнього першого контакту проминуло лише п'ятнадцять днів? Убивця досі пам'ятав кожне слово з тієї телефонної розмови...

- Мене звуть Янус, - відрекомендувався незнайомець. - Ми з тобою майже побратими. У нас спільний ворог. Я чув, твої по­слуги можна купити.

- Залежить, кого ви представляєте, - відповів убивця.

Незнайомець сказав:

- Це ви так жартуєте?

- Бачу, ти про нас чув.

- Звичайно. Про це братство ходять легенди.

- То чому ж ти мені не віриш?

- Усім відомо, що браття давно відійшли в небуття.

- Це наша тактика. Найнебезпечніший ворог - той, кого не бояться.

Убивця не дуже вірив.

- Ви хочете сказати, братство існує донині?

- Саме так, тільки тепер воно в іще глибшому підпіллі. Ми можемо проникнути куди завгодно... навіть у священну фортецю нашого найзаклятішого ворога.

- Це неможливо. Вони недосяжні.

- У нас довгі руки.

- Таких довгих рук не має ніхто.

- Дуже скоро ти пересвідчишся. Світ от-от побачить неспро­с­товний доказ могутності братства. Очевидний акт зради.

- Що ви зробили?

Співрозмовник розповів.

Убивця був вражений.

- Не може бути!

Наступного дня новина з'явилася в газетах у всьому світі. Убивця повірив.

За п'ятнадцять днів його віра зміцніла так, що не залишилося й ті­ні сумніву. Братство живе, тріумфував він. Сьогодні вони ви­йдуть із підпілля й відкриють світові свою силу.

Із зловісним блиском у чорних очах убивця протискався крізь на­товп по вулицях. Одне з найпотаємніших і найстрашніших товариств на землі звернулося до нього по послугу. Вони зробили правильний вибір, подумав він. Його вміння берегти таємниці поступалося хіба що вмінню вбивати.

Наразі він служив їм бездоганно. Убив, кого належало, й привіз Янусові потрібний предмет. Тепер Янус має застосувати весь свій вплив і доправити цей предмет у належне місце.

Доправити...

Цікаво, застановлявся убивця, як Янус упорається з таким неймовірним завданням? Очевидно, він має спільника всередині. Влада братства, схоже, й справді безмежна.

Янус, думав убивця. Зрозуміло, що це кодове ім'я. У кого він його запозичив - у дволикого римського бога... чи в супутника Сатурна? Хоча - яка різниця... Янус мав величезну владу. Він однозначно це довів.

Убивця йшов і уявляв, як із неба йому всміхаються предки. Адже сьогодні він продовжує їхню справу - бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато віків, починаючи з одинадцятого століття... коли орди хрестоносців уперше ринули на його землю; вони ґвалтували й убивали його співвітчизників, називаючи нечестивцями, оскверняли їхні храми й богів.

Щоб дати відсіч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грізну армію, бійці якої незабаром стали відомі всюди як захисники. Ці вправні воїни мандрували країною, безжально вбиваючи усякого ворога, що траплявся їм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували свої перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.

Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одним-єдиним словом - гашишин - дослівно "шанувальник гашишу". Слово гашишин стало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійській мові... але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.

Сьогодні воно звучить як асасин - найманий убивця.

 

ДОВІДКА

 

У найбільшій у світі науково-дослідній установі - Швейцарському центрі ядерних досліджень (ЦЕРН1) - недавно було створено перші частинки антиматерії. Антиматерія ідентична з матерією за винятком того, що складається з частинок, чиї електричні заряди протилежні зарядам частинок звичайної матерії.

Антиматерія - найпотужніше з усіх відомих людині джерел енергії. Вона вивільняє енергію зі стовідсотковою ефективністю (коефіцієнт корисної дії ядерного поділу - півтора відсотка). Антиматерія не забруднює й не опромінює довкілля, і лише кілька грамів її могли б живити енергією місто Нью-Йорк цілу добу.

Проте є одне "але"...

Антиматерія дуже нестабільна. Вона вибухає від контакту з чим завгодно... навіть із повітрям. Один грам антиматерії містить стільки ж енергії, скільки й двадцятикілотонна атомна бомба - така, яку скинули на Хіросіму.

Донедавна антиматерію створювали тільки в дуже малих кількостях (по кілька атомів одночасно). Однак із новим сповільнювачем антипротонів ЦЕРН зробив якісний прорив у цій сфері - новий пристрій обіцяє продукувати антиматерію у значно більших обсягах.

Тривожить одне: невідомо, чи ця надзвичайно нестабільна субстанція врятує світ, чи за її допомогою буде створено най­смертоноснішу зброю у світі?

 

 

7

 

Генерального директора ЦЕРНу Максиміліана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусім страхом, а не поклонінням перед особою, яка правила своїми володіннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всі в ЦЕРНі знали страшну історію про те, як він став калікою, і ніхто не докоряв йому за жорсткість... так само, як і за фанатичну відданість чистій науці.

Пробувши в товаристві Колера лише кілька хвилин, Ленґдон відчув, що директор - людина стримана, яка нікого близь­ко до себе не підпускає. Інвалідне крісло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, і Ленґдон, щоб не відставати, мусив майже бігти за ним. Він іще зроду не бачив такого крісла - устат­кованого купою електронних приладів, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового ви­клику, комп'ютерним екраном і навіть невеличкою пере­носною відеокамерою. Такий собі мобільний командний пункт короля Колера.

Услід за директором Ленґдон увійшов крізь автоматичні двері до просторого холу ЦЕРНу.

Скляний собор, згадав Ленґдон, подивившись угору.

У сяйві пообіднього сонця скляна стеля мерехтіла блакиттю, створюючи атмосферу суворої величі; сонячні промені заломлювались і креслили в повітрі геометрично правильні візерунки. Мармурова підлога й стіни, оздоблені білим кахлем, були змережані нерівними тінями. Повітря здавалося неймовірно чистим. Ленґдон побачив кількох науковців, кожен поспішав у своїх справах. Кроки дзвінко відлунювали в просторому приміщенні.

- Прошу сюди, містере Ленґдон. - Голос директора лунав рівно, майже штучно. Чітка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот білою хустинкою і пильно подивився на Ленґдона своїми холодними сірими очима. - Покваптеся, будь ласка. - Інвалідне крісло швидко покотилося мармуровою підлогою.

Ленґдон поспішив за ним повз безліч коридорів, що відгалужувалися від центрального холу. У кожному відбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковці здивовано витріщалися і з цікавістю розглядали Ленґдона, ніби застановляючись, кого це директор удостоює такої честі.

- Мені соромно зізнатися, - спробував зав'язати розмову Ленґдон, - але я ніколи раніше не чув про ЦЕРН.

- Не дивно, - сухо відказав Колер. - Більшість американців не визнають за Європою першості в наукових дослідженнях. Для них ми просто оригінальний торговельний район - дивне уявлення, якщо зважати на національність таких людей, як Айнштайн, Галілей чи Ньютон.

Ленґдон не знав, як на це реагувати. Він витяг із кишені факс.

- Цей чоловік на фотографії - чи не могли б ви...

- Прошу вас! - Колер жестом його зупинив. - Не тут. Ми якраз до нього йдемо. - Він простягнув руку. - Дайте-но краще це мені.

Ленґдон віддав факс і пішов далі мовчки.

Колер різко звернув ліворуч і в'їхав до широкого коридору, де на стінах красувалося безліч похвальних грамот і дипло­мів. Відразу біля входу в очі впадала одна особливо велика бронзова табличка. Ленґдон сповільнив крок, щоб прочитати напис:

 

PRIX ARS ELECTRONICA

за інновацію в галузі культури в еру електроніки

присуджена Тімові Бернерсу Лі та

Європейському центру ядерних досліджень

за винахід

ВСЕСВІТНЬОЇ ПАВУТИНИ

 

Ще ж треба, подумав Ленґдон, цей чоловік і справді не жартував. Ленґдон завжди думав, що всесвітню павутину винайшли в Америці. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося візитами на сайт власної книжки та ще нечастими віртуаль­ними екскурсіями в Лувр чи музей Прадо на старенькому "Макінтоші".

- Всесвітня павутина, - Колер знову закашлявся і приклав до вуст хустинку, - народилася тут як локальна мережа. Завдяки їй науковці з різних відділів змогли обмінюватися результатами щоденної праці. А світ традиційно думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.

- То чому ж ви не відкриєте світові очі? - поцікавився Ленґдон.

Колер байдуже знизав плечима.

- Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН - це набагато більше, ніж глобальна комп'ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.

Ленґдон запитально подивився на Колера.

- Чудеса? - Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.

- Чому так скептично? - здивувався Колер. - Я думав, ви займаєтеся релігійними символами. І не вірите в чудеса?

- Щодо чудес я не маю чіткої позиції, - відповів Ленґдон. Особ­ливо щодо тих, що відбуваються в наукових лабораторіях.

- Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.

- Моєю мовою? - Ленґдонові раптом стало неприємно. - Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку - я науковець, а не священник.

Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом'якшав.

- Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.

Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні.

Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

- Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон.

Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

 

З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

- Що це? - нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

- Камера вільного падіння, - коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Максиміліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп... із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

Наприкінці коридору гуркіт перетворився на оглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з'яви­лась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди. Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.

О Боже, подумав він. Я потрапив до країни Оз.

Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднівся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкістю.

- Камера вільного падіння, - пояснив Колер, зупинившись біля Ленґдона. - Те саме, що затяжні стрибки з парашутом, тільки в закритому приміщенні. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамічна труба.

Уражений, Ленґдон не міг відвести погляду від трьох літунів. Одна з них - доволі огрядна жіночка - підлетіла до вікна. Хоч її хлистали потужні струмені повітря, вона широко всміхнулася й показала Ленґдонові двома руками "це чудово!". Той слабко усміхнувся у відповідь і повторив її жест, застановляючись, чи знає вона, що це - давній фалічний символ чоловічої сили.

Ця товстенька жіночка, зауважив Ленґдон, єдина з трьох мала щось на кшталт мініатюрного парашута. Клаптик тканини, що тріпотів над нею, здавався іграшковим.

- Навіщо їй цей парашутик? - поцікавився Ленґдон. - Він має не більше ярда в діаметрі.

- Опір, - пояснив Колер, - зменшує її аеродинаміку, щоб потік повітря міг її підняти. - Він знову рушив по коридору. - Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.

Ленґдон розсіяно кивнув.

Він і гадки не мав, що ще до ранку в одній країні, розташованій за сотні миль від Швейцарії, ця інформація врятує йому життя.

 

11

 

- Сатани? - Колер витер рот і неспокійно засовався. - Це символ культу Сатани?

Ленґдон ходив сюди-туди по кімнаті, щоб не змерзнути.

- Ілюмінати були сатаністами. Але не в сучасному розумінні цього слова.

Він швидко пояснив, що, хоч більшість людей уявляє сатаністів як одержимих недоумків, що поклоняються дияволу, первинно сата­ністами називали освічених людей, які виступали проти Церк­ви. Шайтан.

Чутки про чорну магію й приношення в жертву тварин, про пентаграми й темні ритуали сатаністів були всього-на-всього брехнею, яку поширювала Церква, щоб очорнити своїх недругів. Проте з часом інші противники Церкви, що прагнули перевершити ілюмінатів, повірили в ці вигадки й самі втілили їх у життя. Так народився сучасний сатанізм.

- Усе це історія, - різко обірвав його Колер. - Я хочу знати, як цей символ опинився тут.

Ленґдон глибоко вдихнув повітря.

- Цей символ створив у шістнадцятому столітті невідомий художник-ілюмінат на знак пошани до Галілея, який обожнював симетрію. Він став чимось на кшталт таємного логотипа ілюмінатів. Братство тримало його в таємниці, начебто збираючись відкрити тільки тоді, коли стане достатньо могутнім, щоб вийти з підпілля й досягнути кінцевої мети.

- То цей символ означає, що ілюмінати збираються вийти з підпілля? - стривожився Колер.

- Ні, - Ленґдон наморщив чоло, - це неможливо. В історії ілюмінатів є ще один етап, про який я не встиг розповісти.

- Просвітіть мене. - Прохання Колера пролунало як наказ.

Ленґдон потер долоні, перебираючи подумки сотні документів стосовно ілюмінатів, що він читав або написав сам.

- Ілюмінатам насилу вдалося вижити, - пояснив він. - Залишивши Рим, вони мандрували Європою, шукаючи безпечного місця, де б можна було відновити діяльність. Їх прихистило інше таємне товариство - братство заможних баварських мулярів, які називали себе масонами.

- Масони? - Колер був вражений.

Ленґдон кивнув, зовсім не дивуючись, що Колер чув про цю організацію. Сьогодні у світі налічується понад п'ять мільйонів масонів: половина мешкає в Сполучених Штатах і понад пів мільйона - в Європі.

- Ви що, хочете сказати, що масони - теж сатаністи? - недовірливо запитав Колер.

- У жодному разі. Масони постраждали від власного добросердя. У вісімнадцятому столітті, давши притулок науковцям, яких переслідувала Церква, масони мимоволі стали для ілюмінатів прикриттям. Ілюмінати зміцніли й поступово перебрали владу в масонських ложах. Мало-помалу вони відновили в середовищі масонів своє наукове братство - утворилося щось на кшталт таємного товариства всередині іншого таємного товариства. А тоді ілюмінати скористалися зв'язками між масонськими ложами в усьому світі й поступово розширили свій вплив. - Ленґдон глибоко вдихнув холодного туману і продовжив: - Головним завданням ілюмінатів було знищення католицизму. Братство вважало, що хибна догма, яку насаджує Церква, - найбільше зло для людства. Якщо Церква й надалі пропагуватиме релігійні міфи як неспростовну істину, боялися вони, науковий прогрес застопориться і людство буде приречене на невігластво й безглузді "священні" війни.

- Дуже схоже на те, що ми бачимо сьогодні.

Ленґдон спохмурнів. Колер мав рацію. Релігійні війни тривають дотепер. Мій Бог кращий за твого. Здається, так було в усі часи: чим більше правовірних - тим більше людських жертв.

- Продовжуйте, - сказав Колер.

Ленґдон зібрався з думками й заговорив знову:

- Ілюмінати зміцнили позиції в Європі й почали зазіхати на Америку, де багато лідерів були масонами, наприклад Джордж Вашинґтон чи Бен Франклін - чесні побожні люди, які й гадки не мали про те, що масони перебувають під серйозним впливом ілюмінатів. Через масонські ложі ілюмінати проникали всюди й допомагали створювати банки, університети та підприєм­ства - з думкою про свою кінцеву мету. - Ленґдон на мить замовк. - Створення єдиної глобальної світської держави - Нового світового ладу.

Колер уважно слухав.

- Нового світового ладу, - повторив Ленґдон, - який би ґрунтувався на науковому просвітленні. Вони назвали цю ідею "доктриною Люцифера". Церква каже, що Люцифер - це ім'я диявола, братство ж заявило, що має на увазі буквальне значення цього слова. Люцифер перекладається з латини як "той, що дарує світло". Або ж "ілюмінат".

Колер зітхнув і сказав дуже серйозно:

- Сідайте, будь ласка, містере Ленґдон.

Ленґдон невпевнено сів на вкритий памороззю стілець.

Колер на своєму кріслі присунувся ближче.

- Не впевнений, що зрозумів усе з того, що ви розповіли. Але знаю одне: Леонардо Ветра був одним із найцінніших працівників ЦЕРНу. Крім того, він був моїм другом. Ви мусите допомогти мені знайти ілюмінатів.

Ленґдон не знав, що й казати. Він що, жартує?

- Знайти ілюмінатів? Боюся, сер, це неможливо.

Колер звів брови.

- Що ви хочете сказати? Ви не...

- Містере Колер, - Ленґдон нахилився ближче, не впевнений, як краще пояснити Колерові те, що має на увазі. - Я не закінчив розповіді. Попри будь-що, дуже малоймовірно, що це тавро - справа рук ілюмінатів. За останні пів століття не виявлялося жодних ознак їх існування, і науковці здебільшого погоджуються, що ілюмінати вже давно відійшли в небуття.

Запала мовчанка. Колер втупився в туман зі змішаним виразом здивування і гніву.

- Як ви можете стверджувати, що клятого братства не існує, якщо на грудях цього чоловіка випалена його емблема?!

Над цим питанням Ленґдон ламав голову весь ранок. Поява амбіграми ілюмінатів була загадкою. Символоги в усьому світі будуть приголомшені. Утім, як науковець Ленґдон розумів, що тавро, по суті, нічого не доводить про самих ілюмінатів.

- Символи, - сказав він, - аж ніяк не підтверджують існування своїх первинних творців.

- Що ви маєте на увазі?

- Я маю на увазі те, що, коли організації з певною ідеологією, на зразок ілюмінатів, перестають існувати, їхні символи залишаються... і їх переймають інші товариства. Таке трапляється доволі часто. Нацисти запозичили свастику в індусів, християни взяли хрест у єгиптян...

- Коли я сьогодні вранці вніс слово "ілюмінати" в комп'ю­тер, - різко перервав його Колер, - пошукова система видала тисячі посилань. Очевидно, багато хто вважає, що це братство існує дотепер.

- Авжеж, поціновувачі сенсацій, - фиркнув Ленґдон. Його завжди дратували безглузді гіпотези про існування таємних організацій, що циркулюють у сучасній поп-культурі. Засоби масової інформації просто жити не можуть без сенсацій, і самозвані "експерти з таємних культів" досі заробляють на ажіотажі довкола кінця тисячоліття й байках про те, що ілюмінати живі-здорові й успішно будують Новий світовий лад. Не так давно газета "Нью-Йорк таймс" приписала до масонів величезну кількість відомих людей: сера Артура Конан Дойля, герцога Кентського, Пітера Селлерса, Ірвінґа Берліна, принца Філіпа, Луї Армстронґа, а також безліч сучасних промислових магнатів і банкірів.

Колер гнівно показав на тіло Ветри.

- А що ви скажете на це? Може, поціновувачі сенсацій не такі вже й далекі від істини?

- Я усвідомлюю, який це все має вигляд, - Ленґдон намагався говорити якомога дипломатичніше. - Однак мені здається вірогіднішим те, що якась інша організація заволоділа емблемою ілюмінатів і використовує її задля власних цілей.

- Яких цілей? Чого вони хотіли домогтися цим убивством?

Гарне запитання, подумав Ленґдон. Він не уявляв, де можна було відкопати емблему ілюмінатів через чотириста років.

- Можу сказати лише одне: якби навіть ілюмінати існували дотепер - а я практично впевнений, що їх не існує, - то вони нізащо не вбивали Леонардо Ветри.

- Чому так?

- Можливо, ілюмінати й прагнули ліквідувати християн­ство, але для цього вони використовували передусім політичні й фінансові ресурси і ніколи не вдавалися до терористичних актів. Крім того, ілюмінати дуже чітко розрізняли своїх ворогів. До людей науки вони ставилися з найглибшою пошаною і нізащо не відібрали б життя в колеги-науковця такого, як Лео­нардо Ветра.

Погляд Колера ще більше похолоднішав.

- Мабуть, я забув вам сказати, що Леонардо Ветра не був звичайним ученим.

- Містере Колер, - терпляче мовив Ленґдон, - у мене немає жодних сумнівів, що Леонардо Ветра був блискучим науковцем, але це не змінює того факту...

Раптом Колер, нічого не сказавши, розвернув своє крісло й швидко поїхав геть із кімнати, залишаючи за собою клуби збуреного туману.

На милість Бога, подумки застогнав Ленґдон і поспішив за ним. Колер чекав у невеличкому алькові в кінці коридору.

- Це кабінет Леонардо, - сказав він, показавши на двері. - Мож­ливо, коли ви його оглянете, то зміните думку. - Колер іще щось пробурчав, тоді ринувся вперед, і двері безшумно розсунулися.

Ленґдон зазирнув досередини, і в нього мороз пішов по шкірі. Матір Божа, мимоволі вихопилося в нього.

 

13

 

Ленґдон дивився в кабінет Ветри у повній розгубленості.

- Що це все означає? - Хоч із дверей приємно повіяло теплом, переступаючи поріг, він тремтів, наче з холоду.

Колер нічого не відповів і в'їхав слідом.

Ленґдон розглядав кабінет, нічого не розуміючи. Такої дикої су­міші символів він іще не бачив зроду. На дальній стіні висіло величезне дерев'яне розп'яття. Ленґдон визначив, що виготовлене воно в Іспанії приблизно в чотирнадцятому столітті. Над роз­п'яттям зі стелі звисала металічна модель Сонячної системи. Ліворуч був портрет Діви Марії, написаний олійними фарбами, поряд із ним - періодична система хімічних елементів. На бічній стіні між двома іншими мідними розп'яттями висів плакат з Альбертом Айнштайном і його відомим висловом: "ГОСПОДЬ БОГ НЕ ГРАЄ В КОСТІ".

Спантеличений, Ленґдон підійшов ближче. На робочому столі Ветри лежала Біблія в шкіряній палітурці, пластикова модель атома і мініатюрна копія статуї Мойсея роботи Мікеланджело.

Дивне поєднання, що й казати, подумав Ленґдон. У кабінеті було тепло, однак від незвичного інтер'єру його знову пройняв мандраж. Було відчуття, що тут зійшлися в сутичці два титани філософії... неприродно сплелися дві протилежні сили. Він глянув на корінці книжок, що стояли на полиці:

 

"Божа частинка"

"Тао фізики"

"Бог: лише факти"

 

На одному з книготримачів була вигравірувана цитата:

 

СПРАВЖНЯ НАУКА ЗА КОЖНИМИ ДВЕРИМА ВИЯВЛЯЄ БОГА

ПАПА ПІЙ ХІІ

 

- Леонардо був католицьким священником, - сказав Колер.

Ленґдон повернувся до нього.

- Священником? Здається, ви казали, він був фізиком.

- Він був і тим, і іншим. В історії траплялися випадки, коли людина присвячувала себе водночас і науці, і релігії. Леонардо був одним із таких. Він вважав фізику "Божим законом природи" і казав, що в будові всесвіту всюди відчутна рука Бога. Він сподівався за допомогою науки переконати тих, хто вагається, в існуванні Бога. Себе він називав теофізиком.

Теофізиком? Для Ленґдона це прозвучало як оксиморон.

- У фізиці елементарних частинок, - вів далі Колер, - останнім часом було зроблено низку приголомшливих відкриттів... відкриттів, які мають духовний вимір. Леонардо був автором багатьох із них.

Ленґдон, усе ще не оговтавшись у незвичному кабінеті, здивовано подивився на директора ЦЕРНу.

- Духовність і фізика? - Усе свідоме життя Ленґдон вивчав історію релігії, і якщо в цій сфері була якась постійна теза, то це те, що наука й релігія - як олія й вода... непримиренні вороги, які ніколи не зійдуться.

- Ветра був в авангарді досліджень у фізиці елементарних частинок, - пояс­нив Колер. - Він почав поєднувати науку й ре­лігію... доводячи, що вони доповнюють одна одну найнесподіванішим способом. Він назвав цей напрям новою фізикою. - Колер узяв із полиці якусь книжку і простягнув Ленґдонові.

"Бог, чудеса і нова фізика", прочитав Ленґдон на обкладинці. Автор - Леонардо Ветра.

- Це вузька галузь, - сказав Колер, - але вона дає нові відповіді на деякі старі запитання - про походження всесвіту і про сили, що зв'язують усіх нас. Леонардо вірив, що його наукова праця може навернути мільйони до значно духовнішого життя. Торік він переконливо довів існування певної енергії, яка всіх нас об'єднує. Фактично він продемонстрував, що всі ми фізично пов'язані... що молекули у вашому тілі переплетені з моїми... що всіх нас пронизує одна сила.

Ленґдонові все це не вкладалося в голові. І сила Бога всіх нас об'єднає.

- Невже містер Ветра справді спромігся продемонструвати зв'язок між частинками?

- Він навів неспростовні докази. Нещодавно "Сайнтифік американ" опублікував статтю, автор якої називає нову фізику прямішим шляхом до Бога за саму релігію.

Ці слова влучили в ціль. Раптом Ленґдон згадав про антирелі­гійність ілюмінатів і змусив себе на мить уявити неможливе. Якби ілюмінати й справді існували дотепер, то чи могли б вони убити Леонардо, аби не допустити поширення його поглядів на релігію? Ленґдон швидко відігнав цю думку. Дурниці! Ілюмінатів давно немає! Це знають усі науковці!

- Ветра мав чимало ворогів серед наукової громади, - знову заговорив Колер. - Навіть тут, у ЦЕРНі. Його недолюблювали поборники чистоти науки. Вони вважали, що використання аналітичної фізики для захисту релігійних принципів - це зрада науки.

- А хіба сучасні науковці не ставляться до Церкви дещо толерантніше?

Колер презирливо фиркнув.

- З якої б це рації? Так, Церква більше не спалює учених на вогнищі, але, якщо вам здається, що вона залишила науку в спокої, запитайте себе, чому в половині шкіл у вашій країні не дозволено викладати теорію еволюції. Запитайте себе, чому Американська спілка християн - найзапекліший противник нау­кового прогресу у світі. Жорстока битва між наукою й релігією триває дотепер, містере Ленґдон. Вона лише перенеслася з відкритих майданів до залів засідань, от і все.

Ленґдон знав, що Колер каже правду. Тільки минулого тижня в Гарварді студенти факультету богослов'я влаштували демонст­рацію біля кафедри біології на знак протесту проти експериментів із застосуванням генної інженерії, що є частиною магістерської програми. Керівник кафедри біології, відомий орнітолог Річард Аароніан, на захист своєї навчальної програми вивісив з вікна кабінету величезний плакат із зображенням християнського символу - риби, якій, утім, прималювали чотири маленькі лапки на честь виходу на сушу африканської дводишної риби. Під рибою замість слова "Ісус" великими літерами було виведено "ДАРВІН!".

Раптом щось різко запищало. Ленґдон здригнувся. Колер витягнув з футляра пейджер і прочитав повідомлення.

- Чудово! Дочка Леонардо за мить буде на гелікоптерному майданчику. Зустрінемо її там. Думаю, краще їй не йти сюди й не бачити батька в такому вигляді.

Ленґдон погодився. Звичайно, це було б надто жорстоко.

- Я попрошу міс Ветру розповісти про той проєкт, над яким вони працювали разом із батьком... можливо, це щось прояснить.

- Ви гадаєте, що Ветру вбили через його роботу?

- Цілком можливо. Леонардо казав мені, що працює над чимось грандіозним. І більше - ані слова. Він тримав цей проєкт у великій таємниці. Мав окрему лабораторію і просив, щоб йому дозволили працювати там на самоті. Я охоче пішов йому назустріч, адже він був непересічним науковцем. Останнім часом на його експерименти йшла величезна кількість електро­енергії, але я нічого не розпитував. - Колер розвернувся й по­їхав до дверей. - Перш ніж ми звідси підемо, я мушу сказати вам ще дещо.

Ленґдон не був певний, що хоче це чути.

- Убивця викрав у Ветри одну річ.

- Яку?

- Ідіть за мною.

Директор рушив назад до вітальні, наповненої крижаним туманом. Ленґдон пішов за ним, не знаючи, чого й сподіватися. Колер під'їхав майже впритул до тіла Ветри й зупинився. Жестом підкликав Ленґдона. Той неохоче підійшов, пересилюючи при­ступ нудоти від запаху замерзлої сечі вбитого.

- Подивіться на його обличчя, - сказав Колер.

Подивитися на обличчя? - здивувався Ленґдон. - Ви, здається, сказали, що вбивця щось украв.

Повагавшись, Ленґдон став навколішки. Він спробував поглянути на обличчя Ветри, але в того голова була скручена на сто вісімдесят градусів, а обличчя - притиснуте до килима.

Колер ціною неймовірних зусиль спромігся нахилитися й обережно повернути замерзлу голову Ветри. Почувся голосний хрускіт, і з'явилося спотворене стражданням обличчя вбитого. Колер потримав його так якусь мить.

- О Боже милосердний! - скрикнув Ленґдон і з жахом відсахнувся. Обличчя Ветри було все закривавлене. З нього на Ленґдона дивилося одне-єдине згасле око. Друга очна яма була по­шматована й порожня. - Вони що - вкрали його око?!

 

2

 

- Ну що, тепер ви готові мене вислухати? - запитав той самий чоловічий голос.

- Готовий, чорт забирай. Ви можете пояснити, що це все озна­чає?

- Я намагався це зробити. - Голос звучав жорстко й незворушно. - Я фізик. Керівник науково-дослідного центру. У нас сталося вбивство. Труп ви бачили.

- Як ви мене знайшли? - Ленґдон силився зосередитись. З голови не йшло зображення на факсі.

- Я ж уже вам сказав. Через Інтернет. Через сайт вашої книжки "Мистецтво ілюмінатів".

Ленґдон намагався зібратись із думками. У широких літературних колах ця книжка була майже невідома, зате її досить жваво обговорювали в Інтернеті. І все одно щось тут не клеїлось.

- На цьому сайті немає контактної інформації, - знайшовся нарешті Ленґдон. - Я в цьому впевнений.

- У мене в лабораторії працюють люди, які досконало вміють витягати з всесвітньої павутини потрібну інформацію.

- Схоже, ваша лабораторія знає про мережу дуже багато, - скептично зауважив Ленґдон.

- Аякже, адже це ми її винайшли. - Щось у голосі співрозмовника переконало Ленґдона, що він не жартує. - Мені треба з вами зустрітися, - наполягав той. - Це не телефонна розмова. Від Бостона до нашої лабораторії лише година льоту.

Ленґдон стояв у напівтемряві кабінету й розглядав факс, який досі тримав у руці.

Це зображення мало для нього величезне значення. Можливо, воно стане епіграфічною знахідкою століття, яка підтвердить результати десяти років його наукової праці.

- Це терміново, - не відступався співрозмовник.

Ленґдон не відводив очей від тавра на грудях убитого. Ілю­мінати, перечитував він знову і знову. Його наукові пошуки завжди ґрунтувалися на символічних відповідниках викопних останків - старовинних документах і давніх віруваннях - але це фото було сьогоденням. Сучасністю. Ленґдон почувався палеонтологом, що сам на сам зіткнувся з живим динозавром.

- Я наважився вислати по вас літак, - сказав голос. - Він буде в Бостоні за двадцять хвилин.

У Ленґдона пересохло в горлі. Година льоту...

- Пробачте мою самовпевненість, - вів далі співрозмовник, - але ви мені потрібні тут.

Ленґдон знову подивився на факс - живе підтвердження давнього міфу. Про наслідки страшно було й подумати. Він розсіяно глянув у вікно. Крізь гілля беріз на подвір'ї просочувалися перші промені світанку, але знайома картина за вікном тепер мала якийсь інакший вигляд. Ленґдона охопило дивне змішане відчуття страху й радісного збудження, і він зрозумів, що вибору в нього немає.

- Ваша взяла, - здався він. - Кажіть, де шукати ваш літак.