Розділ 2
Я стояла у мряці під навісом на розі вулиць Роял і Ченел й дивилася, як мій юний друг Тревор їде до мене на моєму велосипеді. За невелику оплату цей дванадцятирічний підприємець щовечора брав мій велосипед на зберігання, щоб мені не доводилося їхати на ньому аж на околицю міста після довгого дня. Уранці я працювала історикинею архітектури в офісі на Пойдрас у будівельній фірмі, а після обіду переходила до ремонту свого нового будинку, і після цього всього в мене залишалося рівно стільки сил, щоб доїхати на своєму велосипеді до трамвайної зупинки й передати його Тревору.
Це він продав мені велосипед, кошик і кілька інших речей першої необхідності, включно з водяним пістолетом для відлякування найагресивніших летючих тарганів, за явно завищеними цінами, як для вживаних речей. Тревор стверджував, що я маю платити комісію за те, що він роздобуває продукцію особисто та доставляє її, і я не могла сказати, що він помиляється.
- Вітаю, міс Ноло. Вибачте за спізнення. Бабуня забула приготувати мені обід учора ввечері, тож я спробував зробити це сам. Але в нас не було хліба, і я спізнився до школи. Я не встиг узяти ваш велосипед зі схованки перед уроками, тож довелося йти по нього після школи.
- То в тебе нічого не було на обід?
- Ні, мем. Але в мого найкращого друга Гері завжди є для мене щось. Я подобаюся його мамі, і вона каже, що я надто кістлявий, тож дає йому із запасом.
Покопавшись у задній кишені, я витягла п'ятірку й простягнула йому:
- Наступного разу, якщо таке станеться, купиш на неї гарячий обід, добре? Це тобі на крайній випадок, і лише на їжу, а ще візьмеш додатковий десерт для Гері. Не купуй на ці гроші того, що плануєш перепродати, гаразд?
- Так, мем, - сказав він, жадібно схопивши купюру й запхавши її до кишені.
Як і щоразу при спілкуванні з Тревором, я вирішила довіряти йому. Його чарівна усмішка завжди долала будь-які сумніви.
- У мене є дещо для тебе від міс Джолін, - сказала я.
Я зняла рюкзак і дістала з нього подарунок дивної форми, але красиво загорнутий і з вишуканим бантом.
Він потягнувся по нього, але я, не відпускаючи, обережно поклала його на землю.
- Тобі треба лише відклеїти ту маленьку смужку липкої стрічки вгорі - і він сам розгорнеться.
Надуваючи щоки в очікуванні, Тревор обережно відклеїв стрічку. Папір розгорнувся, як розквітла квітка, у центрі якої виявився глиняний горщик, оздоблений декупажем.
Я була майже впевнена, що Джолін сама зліпила й прикрасила той горщик, але не питала, бо не хотіла нажити собі ворога. Тревор підняв горщик і розглядав його, не знаючи, що сказати.
- Це для твого домашнього комп'ютерного фонду, - пояснила я. - Усі гроші, які ти заробляєш в антикварному магазині, і прибуток від твого бізнесу ти можеш складати сюди. Крістофер сказав, що буде радий зберігати його під замком у магазині, щоб він був у безпеці.
Тревор кивнув, показуючи, що чує мене, але його очі були прикуті до горщика:
- Чому на ньому веселка?
- Бо на кінці кожної райдуги є горщик із золотом. Джолін любить веселки через пісню Over the Rainbow з її улюбленого фільму "Чарівник країни Оз".
Він примружив свої темно-карі очі, не розуміючи мене.
- Ну знаєш: Дороті та Залізний Дроворуб, Опудало та Лев?
- Що?
Я кілька разів здивовано моргнула, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він, бо досі, наскільки я пам'ятала, я ніколи не зустрічала нікого, хто не був би знайомий з тими фільмом чи книжками. Я присіла, щоб краще роздивитися його обличчя. Він був низеньким для свого віку, і я опускалася до його зросту лише тоді, коли йшлося про щось важливе.
- Треворе, ти хочеш сказати, що ніколи не дивився "Чарівника країни Оз" і не читав книг?
Він похитав головою:
- Ні, мем.
- Ані про летючих мавп, ані про Злу відьму Заходу?
Він знову звузив очі, але тепер - щоб чітко показати, що сумнівається в моєму здоровому глузді.
Я встала.
- Гаразд, ми це виправимо. Тепер, коли в тебе є бібліотечний квиток, ти можеш узяти "Чарівника країни Оз" Френка Баума. Просто запитай у бібліотекарів.
- А не можна мені просто подивитися фільм?
- Авжеж. Але тільки після того, як прочитаєш першу книгу, - їх у серії всього чотирнадцять. Усі знають, що книга завжди краща за фільм. До того ж читання розвиває розум.
- Угу, - буркнув він, явно не переконаний.
- Угадай: яка найулюбленіша в світі книжка Джолін?
Його очі спалахнули, і я зрозуміла, що він попався. Відтоді, як він познайомився з Джолін і став споживачем її випічки, він долучився до лав її відданих шанувальників. Він такий не один, адже здається, що таке враження вона справляє на всіх. На всіх, окрім Джексона Лендрі.
- "Месники"!
На мій погляд він вибухнув своїм заразливим сміхом:
- Я просто рофлю з вас, міс Ноло.
- Так, знаєш, Джолін буде дуже вражена, якщо ти прочитаєш першу книгу з серії. Б'юся об заклад - із дозволу твоєї бабуні, - ми могли б запросити тебе до нашої квартири, щоб подивитися фільм, після того як ти прочитаєш книгу. Джолін готує найсмачніший попкорн.
Він, трохи нахмурившись, зосереджено розглядав тротуар біля своїх ніг.
- Не знаю щодо цього.
- Сподіваюся, ти не думаєш, що книга буде надто складною. Я чи Крістофер будемо раді допомогти, якщо ти забуксуєш.
Він підвів погляд із виразом, якого я не могла зрозуміти і який швидко зник, перш ніж я встигла його обміркувати. Він запхав горщик під пахву, а я згорнула папір і обережно поклала всередину.
- Я мушу йти - Крістофер чекає на мене, - промовив він. - Я маю бути вже в магазині, підмітати задню кімнату.
- Не смію тебе затримувати. Він каже, що не уявляє, як упорався б з усім без тебе.
Його маленькі груди розширилися, як у вільшанки, що зібралася співати:
- Бабуня навчила мене, як правильно прибирати. Між нами, міс Ноло, деякі кути тієї крамниці не бачили ані мітли, ані ганчірки ще відтоді, як Ісус був немовлям.
Я сховала усмішку.
- Ну тоді тобі слід поквапитися.
Він не зрушив з місця.
- Ви мені винні долар, - сказав він, не змигнувши оком.
- Долар? За що?
- Бо я доставив вам велосипед по дощу. Це оплачується додатково.
- Не пригадую, щоб я колись раніше за це платила.
- Це нова політика. - Він так широко усміхнувся, що я побачила його рожеві ясна. - Ви ж сказали, щоб я шукав можливості заробити гроші, аби купити собі власний комп'ютер.
Я дістала з кишені доларову купюру й простягнула її йому:
- Я виховала монстра.
- Так, мем, - підтвердив він.
Із невгасимою усмішкою він попрощався зі мною й побіг до "Минуле не минуло", обережно притискаючи горщик до грудей.
У ванній кімнаті на другому поверсі свого креольського котеджу я, стоячи колінами на підстилці, потерла спину. Докладаючи шалених зусиль, я наносила шпателем тонкий шар розчину на мембрану, яку допомагала Тібо встановити напередодні, і втратила відчуття часу, викладаючи чорні та білі восьмикутні кахлі для підлоги, відтворюючи дизайн, який я бачила в журналі "Ресурси збереження".
Я була вдячна за те, що Тібо погодився з тим, що на укладання окремих кахлів потрібно значно більше часу та зусиль, ніж на укладання листів кахлю, але в довгостроковій перспективі воно того варте. А так завжди й буває з історичними реставраціями. Моя спина й коліна всіляко протестували, і розум саме починав погоджуватися з тілом, коли я підняла очі й усвідомила, що загнала сама себе в кут. Мій єдиний вихід був - ступати по щойно викладених кахлях із рівними рядами ретельно розрахованих швів, звівши нанівець усю свою тяжку роботу.
Я голосно застогнала, побачивши свій телефон, що лежав там, де його ніяк не можливо було дістати, - з іншого боку дверей. Я його туди поклала, бо він постійно випадав із задньої кишені, коли я нахилялася. Мелані надіслала мені стрічку, щоб на ній вішати телефон на шию. Вона присягалася, що завдяки їй більше не губить телефон у домі. Я посміялася над нею як над чимось, що може знадобитися лише старим людям, і запхала стрічку в найдальшу шухляду. І тепер якщо комусь і було смішно, то точно не мені.
Тібо й Хорхе вже давно пішли, так недоречно впевнені, що я впораюся з цим одним-єдиним завданням до їхнього повернення вранці. Думка про це стояла в мене всередині, наче прокисле молоко. Я тупцялася в своєму маленькому недоробленому кутку, з тривогою спостерігаючи, як сутеніє, підраховуючи, через скільки рядків мені потрібно перестрибнути. І скільки з них я, схоже, зруйную й буду змушена відновити до завтрашнього ранку.
Шум машини, що під'їхала й зупинилася надворі, а потім грюкання дверей подарували мені надію. Можливо, Тібо чи Хорхе щось забули й повернулися в будинок. Затамувавши подих, я прислухалася до кроків людини, що піднімалася на ґанок, і ніздрі в мене роздувались від запаху люлькового тютюну, який ні з чим неможливо було сплутати. Пролунав гучний стук у вхідні двері, і з несподіванки я голосно закашлялася, видихаючи все повітря з легень.
- Ноло? Ти ще тут?
Я впізнала голос Бо, з полегшенням і жахом водночас. Я була рада порятунку, але воліла б, щоб це зробив хтось інший. У нас із ним була довга історія, в якій я не раз отримувала непроханий порятунок від Бо Раяна, що кидався грати роль мого небажаного героя. Мелані та Джолін усе торочили мені, що я маю ще раз обміркувати свої почуття з цього приводу, але це було те саме, що дмухати в ураган, щоб змінити напрямок вітру. Чесно кажучи, це все була моя впертість, і навряд чи це могло скоро змінитися.
Мій телефон у беззвучному режимі завібрував на підлозі. Мені було легше зосередитися, коли мене не відволікали дзвінки та повідомлення. Хоча я вже починала думати, що, якби вони мене відволікали, я могла б швидше помітити свою помилку.
- Я нагорі, - вигукнула я. - Якщо це ти дзвониш, я зараз не можу відповісти. Але якщо піднімешся сюди, я буду дуже вдячна.
- Чого ти кричиш?
У дверях з'явилася голова Бо.
Я здригнулася від його голосу, і мій шпатель полетів у відро з розчином із м'яким "ляп". Я притиснула руку до грудей, у яких шалено калатало серце.
- Бо я думала, що ти внизу.
- Був унизу, а тепер тут. - Він усміхнувся, помітивши, в яку я потрапила халепу. - Знаєш, Ноло, зазвичай рекомендують, коли кладеш будь-яку підлогу, що треба починати з дальнього кінця й просуватися до дверей, щоб не застрягнути в кутку.
- Ой, дякую за цю розумну пораду. Чотири години тому, коли я починала, вона була б доречнішою.
- Уявляю собі, - сказав він, глибокодумно кивнувши. - І що тепер будеш робити?
- Ой, ну не знаю. Мабуть, навчатимуся спати стоячи.
Аромат тютюну став іще сильнішим і зосередився навколо Бо.
- Ти відчуваєш цей запах?
- Так, - визнав він, показуючи, як далеко зайшов у прийнятті своїх екстрасенсорних здібностей.
Можливо, він поки й не кричав на кожному розі про свою здатність спілкуватися з привидами і далі розвінчував шахраїв-екстрасенсів у своєму подкасті "Стукіт серед ночі та інші неймовірності", але визнання цього переді мною вже було величезним кроком уперед.
Ніби прочитавши мої думки, Бо запропонував:
- Не хочеш обговорити дим із люльки мого діда потім? Схоже, що в нас є більш нагальні проблеми. - Він показав на той куточок, у якому я стояла. - У тебе є якісь ідеї?
- Так, але жодної, задля втілення якої не доведеться зіпсувати щонайменше два ряди плитки. А може, й більше, якщо я впаду на спину після стрибка. І я готова це зробити без твоєї допомоги.
Він схрестив руки:
- Авжеж. А я із задоволенням подивлюся. І я навіть потримаю ліхтарик, доки ти зніматимеш перекошені кахлі та замінюватимеш їх, доки розчин не висох. Або, - провадив він далі з широкою посмішкою, - ти можеш стрибнути до мене, і я за інерцією підхоплю тебе й потягну вперед. Б'юся об заклад - ти зможеш тоді підправити всі кахлі й піти додому в нормальний час.
Я хотіла відмовитися, просто з принципу, але живіт у мене вже бурчав, а очі ледве щось бачили після напруженої роботи з вирівнювання кахляних рядів.
Я голосно зітхнула:
- Гаразд. Ти виграв.
Його усмішка згасла:
- Справа не у виграші чи програші, Ноло. Йдеться про прийняття запропонованої допомоги. Без жодних очікувань оплати чи зневаги до тебе, позаяк тобі потрібна допомога. - Він простягнув руки долонями вгору: - Ну ж бо! Стрибай до мене з усіх сил, я тебе зловлю. І я обіцяю нікому нічого не розповідати.
Я хотіла закотити очі, але була надто вдячна, щоб викаблучуватись, - адже він міг би зрештою й передумати.
- Добре.
Без попередження я кинулася вперед у незграбному grand jeté, яке бачила колись у виконанні моєї молодшої сестри на балетному концерті. З моїх незугарних рухів було зрозуміло, що я ніколи не брала жодного заняття з балету, але добре прицілитися однією ногою та відштовхнутися вперед - це все, що мені було потрібно, щоб зберегти кахлі. Я зіткнулася з ошелешеним Бо, що відлетів назад, зупинивши моє падіння, - і ми разом приземлилися, неелегантно гепнувшись на тверду кипарисову підлогу.
Ми вдвох лежали в приголомшеному мовчанні, переводячи подих і перевіряючи, чи відчуваємо ми всі частини тіла. Невдовзі я усвідомила його твердість під собою та тепло його рук, що обіймали мене. Це було надто знайомо й нагадувало мені ту ніч, коли він захворів і спав на дивані в моїй квартирі. Він ходив уві сні, достатньо осмислено, щоб поговорити по телефону зі своєю померлою матір'ю, а потім поцілувати мене. Згадок про обидві ці події ми відтоді старанно уникали.
Я відкотилася від нього. Його руки, здавалося, неохоче відпустили мене. Я підскочила й узялася обтрушувати джинси, хоча єдиним, до чого вони торкнулися, був Бо. Він дивився на мене з трохи збентеженим виразом, але я розуміла, що давати йому руку й знову торкатися його точно не варто.
- Вибач, - сказала я, простягаючи йому пляшку води, яку залишила разом із телефоном. - Я думала, ти готовий. З тобою все гаразд?
Він потягнувся й підвівся, потираючи вільною рукою потилицю:
- Здається, підлогу я не пошкодив, якщо тебе це хвилює.
- Смішно. Серйозно, у тебе може бути струс мозку. Відчуваєш запаморочення? Сонливість?
Я пригадала, як один нещасний дух штовхнув Мелані зі сходів, і лікарі змушували її дотримуватися постільного режиму, але лише після того, як деякий час їй не дозволяли спати, щоб переконатися, що в неї немає якогось пошкодження мозку. Я взяла телефон, помітивши, що в мене п'ять непрочитаних повідомлень, і увімкнула ліхтарик. Піднявшись навшпиньки, щоб посвітити йому в очі, я сказала:
- Покажи мені свої зіниці.
Я й гадки не мала, що хочу там побачити, але здавалося, що маю робити саме це.
Він м'яко відштовхнув мою руку й усміхнувся куточком губів:
- Я впевнений, що вони на місці. Зі мною все гаразд - слово честі. Напевно, завтра в мене на голові буде чимала ґуля, але це означає, що я згадуватиму, як ти застрягла в кутку ванної, щоразу, коли буду розчісуватися.
Я вихопила воду з його руки.
- Сподіваюся, у тебе від цього щоразу болітиме голова. - Я розвернулася, вийшла на майданчик і пішла сходами донизу. - Гадаю, ти прийшов не для того, щоб дати мені черговий урок водіння. Я зараз аж надто втомлена й роздратована.
З того часу як я, ще лише навчаючись водити, потрапила в жахливу аварію з купою лихих наслідків, я вирішила ніколи більше не сідати за кермо. Доки на новій роботі в Новому Орлеані не виявилося, що мені потрібно добиратися до місць, до яких надто далеко, щоб іти пішки чи їхати на велосипеді, і надто дорого наймати машину з водієм. Бо взявся навчати мене - і цей вчинок хтось міг би назвати героїчним, але не я. Він заспокоював мене тим, що в Новому Орлеані взагалі не помітять ще одного поганого водія. І коли б у мене була вантажівка чи досить велика машина - така, як у Джолін, - то не мало б значення, хто з нас гірший, якщо я була найбільшою.
- Узагалі, не для того. Тут дещо інше. Ти так швидко пішла з вечірки Сонечки, що я не зміг із тобою поговорити.
Я зупинилася внизу біля сходів і поглянула на свій телефон, намагаючись виграти час, доки зміркую, що відповісти. Я з подивом помітила, що одне з моїх повідомлень - від Сем.
Поснідаємо завтра разом? Треба поговорити. "Ресторан Горна", 7.30.
Мої пальці на мить зависли над екраном, доки я намагалася збагнути, звідки в неї мій номер. Телефон завібрував у мене в руці:
Джолін дала мені твій номер.
- Пречудесно, - пробурмотіла я собі під ніс, і мої пальці злетіли над екраном, коли я взялася набирати відповідь.
Я сказала "так", бо була просто впевнена, що вона проситиме про це, доки я не погоджуся. Справа була не в тому, що мені не подобалася Сем. Я її погано знала, але те, що мені було відомо, мені таки подобалося. Ми навіть могли б стати близькими подругами, якби не той факт, що вона зустрічалася з Бо. І не те щоб я хотіла зустрічатися з Бо. Це просто... ну я не могла б до пуття пояснити. Я знала лише те, що ми з Бо не стали б хорошою парою, з причин, над якими я вважала за краще не замислюватися. Можливо, тому, що мені не подобалося бути комусь винною. Або, можливо, через те, як я випадково почула, що він говорив своїй померлій матері по телефону: "Я надто сильно хочу її. Вона небезпечна. Я не можу дозволити собі втратити пильність. Нізащо не можна допустити, щоб це повторилося".
Це важливо.
- Якісь проблеми? - запитав Бо, указавши на мій телефон.
Я похитала головою й поклала телефон у задню кишеню:
- Жодних проблем. Просто... усяке.
Нас огорнув різкий запах люлькового тютюну, надто сильний, щоб його ігнорувати.
- Нам треба поговорити, - сказав Бо.
Як для людини, яка намагалася, не спричиняючи жодних драм, зосередитися на своїй новій роботі та відновленні свого креольського котеджу, у мене було забагато людей, які, схоже, хотіли зі мною поговорити.
- Добре, - повільно промовила я.
- Мімі хоче, щоб я запросив вас із Джолін на вечерю в п'ятницю, щоб ближче познайомитися з Сонечкою. Ми подумали, що вам буде про що розпитати. І що вам, можливо, варто пізнати одна одну краще, ураховуючи, що в якісь моменти ми всі працюватимемо разом.
- Авжеж. Тоді повідомиш мені час, і я скажу Джолін. Це все?
М'який видих пролунав у мене за спиною, огортаючи нас завісою люлькового диму.
Його погляд промайнув над моєю головою, а потім повернувся до мого обличчя:
- Не зовсім. Є ще кілька речей, які нам треба обговорити.
Я розуміла, що в мене насправді немає вибору, і планів на решту вечора я не мала, тож відчинила двері до єдиного місця в будинку, де були стільці. Ступивши на ґанок, я почула кроки двох людей, які йшли за мною на прохолодне свіже повітря.
