Лессі повертається додому: повість - Ерік Найт

Розділ одинадцятий

Боротьба за існування

Перші чотири дні Лессі йшла без зупинок, спиняючись лише вночі, щоби трохи поновити сили. Нестримний потяг, який гнав її на південь, палав незгасимим вогнем, і на те не було жодної ради.

На п'ятий день дороги в Лессі виникло нове дошкульне відчуття, котре нагадувало нудний біль. Це заявляв про себе голод.

У перші дні його глушила ностальгія за домівкою, але тепер це відчуття подужчало, почало пробиватися впертіше.

Коли їй хотілося пити, вона без труднощів знаходила джерела і струмки; та щодо корму, то, проживши все життя серед людей, вона ніколи не стикалася з проблемою, де дістати собі їжу. Скільки Лессі себе пам'ятала, такого в неї просто не було. Коли надходив час годівлі, її годували - і все. Люди просто ставили перед нею миску, в якій була їжа. Лессі роками звикала до думки, що це її страва, що їсти можна тільки те, що в мисці. А що не в мисці - того не чіпай! І з року в рік така думка засідала в ній дедалі глибше. Що таке шукати їжу - цього Лессі не знала і не повинна була знати. Їжу їй давали люди.

І раптом з'ясувалося, що весь її вишкіл, усі набуті звички тепер зовсім нічого не варті. Поряд із Лессі не було нікого, хто міг би виставити пополудні казанець з їжею. Та хай там як, але ця благородна тварина таки мусить навчитися виживати.

Вихід Лессі знайшла. Люди в таких ситуаціях звертаються до власної уяви, та в собак дещо інший підхід. Людина уявляє ситуацію чи обставини ще до того, як із ними зіткнулася. Для собаки ж цей шлях непридатний: пес мусить спочатку дочекатися, поки проявляться в усій своїй красі оті "обставини", а вже коли вони з'явилися, так чи інакше на них реагувати.

От і скажіть, як було Лессі розв'язати цю нову проблему? Вона не була людиною, щоб сісти й усе обміркувати. На відміну від людини, не мала змоги скористатися досвідом предків. Людське дитя не має необхідності ставати учасником не завжди безпечних подій та пригод, аби зрозуміти всю їхню нищівність, бо в нього є батьки і старші друзі, які знають більше та можуть допомогти порадою. Але жоден досвідчений звір не може поділитися знаннями зі своїм молодняком. Кожен звір, стаючи на життєву стежину, повинен пройти, пережити всі ті самі випробування, що їх проходили до нього численні покоління його предків. То ж звідки Лессі могла знати про те, як добути у природі їжу?

У неї було те, що властиве всім звірам. Можливо, це мали колись і люди, та з плином часу безповоротно втратили. Це не що інше, як інстинкт.

Додайте до інстинкту трохи життєвого досвіду - і ви зрозумієте, в який спосіб тварини доходять тих висновків, які ми отримуємо силою думки.

Отой самий інстинкт примушував Лессі день у день прямувати на південь. А досвід, набутий за прожиті дні, навчив її триматися подалі від людей. Інстинкт підказував собаці, як не потрапляти людям на очі, та вчив скрадатися по дну яруг і плазувати, щосили притискаючись до землі. Й той-таки інстинкт навчив її здобувати їжу.

На п'ятий день дороги, коли Лессі, як і від початку мандрівки, розмірено і швидко трюхикала на південь, у ній почало прокидатись якесь застереження. Вона спинилась і, стоячи на ледь помітній звіриній стежці, що тягнулася вересовими заростями, повела головою, потягнула носом і стала вбирати у себе сигнали, зовсім слабенькі, невловимі для людини.

Із усіх чуттів найпершим розібрався з цим сигналом нюх. Нюх прочитав у ньому запах - густий і теплий, він належав їжі.

Живучи між людей, Лессі звикла брати їжу просто, не скрадаючись. І досвід минулого промовляв: ну ж бо, давай, сміливіше! Аж ось утрутився інстинкт, і Лессі, припавши до землі, звиваючись усім тілом, поплазувала на запах, тримаючись із підвітряного боку. Вона безшумно плазувала вересом, підповзаючи дедалі ближче... І раптом, просто посеред стежки, її очі побачили те, про що її ніс уже знав. Стежкою, по-зміїному вигинаючи тіло, бігла ласиця. Морда її була задерта догори, вона тягнула за собою щойно впольованого кролика. Жертва була значно більша від мисливця, однак міцне м'язисте тіло давало змогу маленькій хижачці з неймовірною швидкістю тягти тушку. Раптом, зачувши чужу присутність, вона різко спинилася й розвернулась. Опустивши кроля, ласиця стала в загрозливу позу і дала зрозуміти, що вона готова до відсічі. Тварина вишкірилась, оголивши маленькі білі гострі зубки, і писнула - люто та виклично.

Лессі стояла, нахиливши голову, й дивилася на ласицю. Вона ще не стикалася з такими звірами. Колі - собаки службові, сторожові, вдачу мають здебільшого мирну, тож їм не властиві інстинкти тер'єрів19, які блискавкою кидаються на всякого звіра, котрий живе в норі. Та все ж інстинкт примусив Лессі йти вперед.

Мало-помалу шерсть на її загривку стала сторч. Губи вишкірились, оголивши гострі зуби. Вуха прищулилися. Задні ноги собаки напружилися, готуючись до стрибка.

Лессі стрибнула, і ласиця, точно вгадавши мить стрибка, заверещала та відскочила від здобичі. Швидко, немов блискавичний човен у морі вересу, вона кинулася навтьоки. Відступ її був стрімким і безгучним, як плин води. Лессі повертіла головою, вишукуючи ласицю, та дуже скоро її нюх привабив інший запах - запах кроля, кинутого посеред стежки. Він пахнув теплою кров'ю.

Розділ дев'ятий

І знову на волі!

Усього цього могло б і не статись, якби не внутрішній годинник Лессі - те дивовижне внутрішнє чуття, що дає змогу точно визначати пору дня.

Якби це припало на іншу годину, то, найімовірніше, все відбулося б цілком інакше. Гайнс наказав би Лессі повернутися, й вона, як будь-який сумлінний пес, слухняно виконала б його команду. Проте цього не сталося.

Вони саме гуляли. Віднедавна було ухвалено, що Лессі слід більше рухатись, і тепер Гайнс щоденно вигулював колі. Ось і тепер вона слухняно бігла поруч із ним. Лессі була з повідком, але вона не рвалася вперед, напинаючи ремінець, і не пленталася позаду, примушуючи смикати за нього. Вона йшла так, як і личить ходити вишколеному псові - ліворуч, при самій нозі, майже торкаючись гайнсового коліна головою.

Яке зворушливе видовище - дбайливий господар вигулює пса! Псувала цю ідилію одна-однісінька дрібничка: щоб Лессі зберігала гарну форму, він, Гайнс, був примушений вигулювати осоружну колі. І Гайнс образився, страх як образився. Йому хотілось у дім, до столу, де саме зараз парував гарячий чай. А ще йому хотілося влаштувати Лессі прочуханку, щоб осоружна собацюра знала, "хто тут пан".

І Гайнс, без жодної на те потреби, різко смикнув повідець.

- Гей, пішла, чого стала? - гаркнув він.

Лессі відчула, як різко смикається на шиї повідець, і нерішуче сповільнила крок. Таке ставлення її дещо збентежило. Вона пройшла ґрунтовний вишкіл і була певна, що робить усе так, як потрібно. Мабуть, цей чоловік хотів від неї ще чогось, саме так. А от чого саме він хотів од неї - цього Лессі не знала.

Тому вона завагалась і сповільнила хід. Гайнс це помітив, звісно, не без задоволення. Він обернувся до Лессі та різко сіпнув повідець.

- Ану пішла!.. Пішла, кому кажуть!.. - загорлав на неї.

Голос його лунав загрозливо, і Лессі позадкувала від псаря. Гайнс смикнув повідця ще раз. І тоді Лессі зробила те, що зробив би на її місці будь-який інший пес. Вона вперлася лапами в землю і нахилила голову.

Гайнс потягнув сильніше. Нашийник ковзнув по довгій голові, вузенькій морді - й упав на землю.

Лессі була знову вільна!

Гайнс миттєво оцінив усі невигоди становища. І повівся не так, як досвідчений псар за подібних обставин, а як звичайний, пересічний скандаліст, яким він і був у житті. Стрибнув уперед, на Лессі, наміряючись її схопити. Однак саме цього він не мав би робити. Бо Лессі, ухиляючись від Гайнса, інстинктивно відскочила убік.

Безглузда поведінка Гайнса переконала Лессі в тому, що від цього добродія треба триматись якнайдалі. Якби він говорив із нею звичним тоном, вона б, можливо, й підійшла б. І, звісно, якби він скомандував: "До ноги!" - Лессі напевне повернулася б у свій вольєр, а вироблена у неї звичка слухатися людину була б надійніша від будь-яких повідків.

Урешті, Гайнс не перший день ходив коло собак, тож він одразу зрозумів, що припустився помилки. Будь-який нерозважливий крок загрожував іще більше відлякати Лессі. Тоді він зробив те, з чого мав би почати.

- На, Лессі, на! - гукнув Гайнс. - Ходи до мене!

Лессі нерішуче переминалася на місці. Життєвий досвід підказував їй: треба слухатись! Однак ще надто свіжим був спогад про безпричинний ривок повідця.

Гайнс усе розумів. І знову заговорив до Лессі облесливо. Він був упевнений, що цей медоточивий тон причарує собаку.

- Лессі, собачка, гарненька моя... - заворожував він. - Гарна, гарна... Не рухайся з місця... Так-так-так, де стоїш, там і стій...

Гайнс устав напівстоячи-напівсидячи і клацнув пальцями, щоби привернути увагу собаки. Непомітно, дюйм за дюймом, він підсувався до Лессі.

- А зараз стояти! - скомандував Гайнс.

Ще живучи у Сема Караклоу, колі пройшла чудовий вишкіл, і схоже, зараз ця наука давалася взнаки. Лессі на дух не терпіла Гайнса, та була навчена виконувати всі команди, котрі чула від людей.

Аж ось раптом у ній почало прокидатися ще одне почуття - не набуте, а вроджене; слабеньке, майже невловиме. Це прокидалося відчуття часу.

Ще нечітке, розмите і туманне, воно помалу виринало на поверхню. Лессі не думала й не усвідомлювала це чуття, як це робила б людина. Вона до нього просто прислухалася... Спершу це були слабенькі, ледь відчутні поштовхи.

Наближається час... Її час... Пора йти...

Вона не спускала очей із Гайнса, який, мов лис, підкрадався до неї. Аж ось вона задерла голову.

Наближається час... Її час... Пора йти...

Тимчасом Гайнс не марнував ні секунди. Ще мить - і він наблизиться настільки, що зможе схопити собаку за гриву. Для цього треба запустити одну руку в її розкішну шубу й міцно вчепитися пальцями, а другою - накинути на шию повідець.

Лессі не зводила з Гайнса очей. Внутрішній поштовх чимраз наростав.

Наближається час... Її час... Пора йти...

Гайнс напружився... І Лессі наче відчула це, - вона зірвалася з місця. Зробила два швидких стрибки вбік від людини, яка підкрадалася до неї. Їй зовсім не хотілося назад, у клітку.

- Ах, щоб тобі!.. - скипів Гайнс.

Та, мабуть, усвідомив свою помилку і знову почав:

- Лессі, гарнесенька. Стій, не тікай. Стояти!.. Отак і стій.

Та Лессі вже не дослухалася до нього. Вона майже не зважала на псаря, котрий повільно, крок за кроком, підкрадався до неї. Її поглинуло те дивне відчуття, і воно щомиті яснішало. Вона відчувала, що наближається її пора. І щось підказувало Лессі, що варто їй потрапити до рук отого чолов'яги, як усе знову піде шкереберть.

Вона зробила крок назад. І тут Гайнс метнувся до неї. Лессі спритно відскочила.

Гайнс розлючено випростався. Він знову почав підходити до Лессі, примовляючи щось заспокійливе. Лессі знову відскочила. Вона ревниво стежила за тим, щоб відстань між нею і Гайнсом не меншала. Тварина тонко відчуває грань, за якою вона стає досяжною для ворога.

"Тримайся від нього подалі, - шепотів їй інстинкт. - Не дай йому тебе дістати. Не забувай, що на тебе чекає... Хто на тебе чекає... Наближається час... Тобі час... Уже пора вирушати..."

І тут Лессі все зрозуміла! Вона вже більше не вагалася, бо достеменно знала, що до четвертої години залишилося п'ять хвилин.

Вона повинна була бігти по хлопчика - бо настав її час!

Лессі розвернулась і затрюхикала геть - неначе відстань, яку вона мала пробігти, не перевищувала пари сотень ярдів. Звідки ж їй було знати, що школу, куди вона сумлінно прямувала, відділяє від неї не одна сотня миль і не один тиждень ходу. Лессі знала одне: у неї є обов'язок. І хай там як, вона його виконає!

Аж раптом із-за її спини долинув голос Гайнса. Він біг за Лессі та щось кричав. Лессі побігла легкими стрибками. Страху вона не відчувала. Була певна, що те двоноге створіння її не наздожене. Їй навіть не треба було прискорювати ходу. Повернуті назад і прищулені вуха безпомилково вказували відстань од неї до Гайнса. А крім того, в собак, як у більшості тварин, очі посаджені таким чином, що вони, на відміну од нас, бачать, що діється і спереду, і збоку, а як ще трохи обернутися, то буде видно ще й те, що відбувається ззаду.

А втім, схоже, Лессі, не було ніякого діла до Гайнса. Вона рівненькими стрибками бігла доріжкою, що тягнулася по зеленій галявині.

Якогось моменту серце Гайнса радісно тьохнуло. Він, напевне, подумав, що зараз Лессі поверне назад, до псарні.

Та Лессі не любила псарню, де її тримали за сіткою та ще й на ланцюгу. Псарня їй остогидла. Тож коли Гайнс побачив, як колі вибігла на гравійну алейку, що вела до центральних воріт, він зрозумів, що його радість була передчасною.

І знову Гайнсове серце радісно закалатало: ворота фільварку були завжди на замку, а роль паркана в цій частині, де стояв великий маєток, виконував високий неприступний мур із граніту. Отже, може, ще вдасться загнати собацюру в глухий кут.

Присцилла з дідом їхали на конях, повертаючись із рибальського селища. Перед залізною брамою, за якою починався фільварок, вони зупинились.

- Я відчиню, - сказала дів­чина.

І поки герцог щось невдоволено бурчав, вона легко зіскочила із сідла. Дід може бурчати скільки захоче, але ж їй спішитися легше, ніж йому. Вік є вік, і герцогові, навіть сідлаючи сумирного жеребчика, доводилося добряче попотіти і попихкати, перш ніж він опинявся в сідлі.

Накинувши повід на руку, Присцилла познімала засувки й щосили налягла на величезну ковану браму. Ворота неохоче піддались і повільно заковзали на завісах.

Аж раптом Присцилла почула якусь вовтузню. Вона обернулася на звук - і побачила Гайнса, який, мов навіжений, летів до воріт. А перед ним стрибками мчала красуня-колі. Гайнс біг і кричав:

- Міс Присцилла, зачиняйте браму!.. Зачиняйте браму!.. Колі зірвалася з повідця. Не дайте їй утекти, міс Присцилла!.. Зачиняйте браму!..

Присцилла роззирнулася. Перед нею стояла велика розтулена брама. Все, що треба зробити, - потягнути дві стулки назад, і тоді колі опиниться в пастці. Садибна загорожа буде собаці не під силу.

Дівчинка глянула знизу вгору на діда, який досі ні про що не підозрював. Тугий на вухо, він навіть не чув, як розпачливо волає Гайнс.

І Присцилла потягнула стулки брами на себе. Напружилася, рвонула - і металеві половинки стали повільно повертатися назад. Краєм вуха дів­чинка чула, як перед ворітьми здивовано лютує дід. І раптом, заступаючи собою всі думки, у дівочій уяві постала виразна картина.

Присциллі пригадався той хлопчик із шахтарського селища. Він був ненабагато вищий від неї. Вона пригадала, як хлопчина стояв біля сітки вольєра і наказував колі: "Дай усім нам спокій і додому більше не приходь...". Присцилла не могла не бачити, що він каже одне, а весь його вигляд - цілком протилежне. І навіть не каже - заходиться криком.

Присцилла стояла й ніби заново переживала ту щемливу сцену. І навіть почула слова хлопця, ніби їх хтось промовив у неї над вухом. А брама так і залишалася зачиненою не до кінця...

Герцог і далі лютував, він уже, мабуть, здогадався, що у фільварку скоїлося щось, але що саме, через свою глухоту ще не знав. А Гайнс волав, як недорізаний:

- Міс Присцилла, зачиняйте ту браму!.. Зачиняйте!..

Присцилла ще мить повагалась, а тоді швиденько розчинила стулки. Щось кулею проскочило біля її ніг, ледь не торкнувшись колін, і дів­чинка застигла у воротях, проводжаючи поглядом колі, яка бігла розміреним чвалом, неначе знаючи, що попереду в неї довга-предовга дорога. Вона помахала собаці рукою.

- Бувай, Лессі! - мовила дів­чинка. - Щасливої тобі дороги!

Герцог, який і досі сидів на мишастому коневі, дивився не на колі, що гнала дорогою, а на власну внучку. Він був здивований до краю.

- Щоб я скис! - розпинався старий. - Щоб я скис!..

Розділ десятий

Початок довгої дороги

Уже сутеніло, коли Лессі вибігла на курний битий шлях. Тепер вона бігла неквапним підтюпцем, а впевненості в її ході стало помітно менше. Ось вона зупинилась, озирнулась назад - туди, звідки прибігла. Тоді, добряче спантеличена, спинилась і задерла голову.

Ота нестримна сила, яка примушувала колі бігти, помалу сходила нанівець. На відміну від людей, собаки не мають жодного уявлення про географію та відстані між містами й селами. Допіру Лессі мала б зустріти Джо та бігти разом із ним додому, де на неї чекала їжа.

Наближалась пора годування. Лессі це знала: вона жила за розкладом, який повторювався з року в рік. На псарні, що залишилася далеко позаду, на неї чекала б миска зі шматком першокласної яловичини, виваляної у грубому борошні. Одначе на тій самій псарні її дожидався б і ланцюг, який перетворював вільну тварину на бранку.

Лессі стояла, не знаючи, що їй робити, і раптом у ній почало прокидатися нове відчуття. Цим відчуттям був потяг до власної домівки - один із найдужчих тваринних інстинктів. Ось тільки за домівку їй була не псарня, котру вона люто ненавиділа і з якої втекла. Її домівка була в будинку, де вона так любила лежати на килимі перед каміном, де її всі любили, пестили, ніколи не кричали на неї. І зараз, розгублено стоячи на дорозі, вона нарешті починала розуміти, куди повинна бігти.

Відчуваючи, як у ній наростає це тяжіння до справжнього дому, Лессі задерла голову і потягнула носом, ніби це мало їй допомогти обрати потрібний напрям. Утягнувши в себе запах вітерцю, який віяв над шляхом, вона вже без жодних вагань побігла підтюпцем дорогою, що вела на південь. Мабуть, жодна людина у світі не змогла би вам це пояснити. Хтозна, можливо, багато років тому і люди мали такий дар, поки не стали талувати у своїх головах знання попередніх поколінь. Та зрештою, якщо це відчуття колись і було притаманне людям, то донині вони його безповоротно втратили. Попри всю свою інтелектуальну вищість, людина не може збагнути, як, у який спосіб тварина чи птах, посаджені в дерев'яний ящик та відвезені за тисячу миль, знов опинившись на волі, непомильно знаходять дорогу додому. Людина може лише констатувати, що тварині підвладне те, чого вона сама не те що повторити - зрозуміти не може!

Тож Лессі впевнено трюхикала вперед. Тепер, коли вляглись усі тривоги, вона була спокійна, як ніколи. Лессі бігла додому. І вона була щаслива.

Чи зміг би пояснити хтось колі, що справа, яку вона збиралася зробити, лежить за межею збагненного? А хоч би й зміг - чи зрозуміла б Лессі ці пояснення? Слова про те, що для цього потрібно пройти не одну сотню миль безлюдними місцями - таке взагалі нечувано для більшості людей! - для неї так і лишилися би просто словами.

Дорогою людина може купувати їжу, а чим заплатить за корм собака? Весь його капітал - це любов до господаря. Людина може прочитати написи на всіх дороговказах, а для собаки єдиний покажчик - інстинкт, який веде його додому. Людині не проблема перетнути будь-яке з незліченних озер, котрі низкою розтягнулися зі сходу на захід замалим чи не через усю країну, тоді як для собаки це серйозна перешкода. І ще: звідки собаці знати, що він дорого коштує, а в селах та містах живуть сотні розумників, готових зловити його, аби потім вигідно збути?

На світі чимало всіляких речей, котрі собакам і не снилися, та вже коли доводиться пізнати на власній шкурі якусь премудрість, вона назавжди залишається в собачій пам'яті.

Отже, Лессі щасливо трюхикала дорогою. Довга дорога додому лише почалася.

Переднічної пори, коли у небі дотлівали сутінки, що в північних широтах тривають подовгу, на лавці біля свого дому сиділи двоє чоловіків. Будинок цей нічим не вирізнявся серед інших осель, виструнчених уздовж вузенької старожитньої вулички. На його стінах, що їх сумлінно білили з року в рік, лежав грубезний шар вапна.

Старший, у грубій домотканій одежі, довго розпалював свою люльку; а коли розпалив, підняв голову і почав спостерігати, як легко линуть у тихому вечірньому повітрі цівки диму. Раптом другий, молодший, схопив його за лікоть і схвильовано вигукнув:

- Дивися-но, Вуллі!..

Старший поглянув, куди показував йому молодший. Коли очі його призвичаїлися до темряви, він побачив собаку, що трюхикав вуличкою просто до них.

Молодший, у гетрах та костюмі з плису15, встав із лавки.

- Вуллі, а собацюра, схоже, нівроку, - мовив.

- Твоя правда, Джорді, - гарна колі.

Вони уважно стежили за колі, котра, ні на мить не спиняючись, бігла до них. Першим заворушився молодший.

- Давай її зловимо, Вуллі. Ану як раптом це та сама гарна колі, яку купив собі недавно лерд16. Овва! Їй-богу, це вона. Позавчора я ходив до Макі-Віна, мав розпитати в нього дещо про лососів, і вона була там, у маєтку. Вона втекла від них! Без сумніву, втекла...

- А це означає, що той...

- ...хто її знайде, - отримає винагороду!

- То до справи!..

- Зараз, тільки...

Останню фразу молодший казав на ходу, бо він уже зірвався з лавки і став посередині вулиці, перегороджуючи собаці шлях.

- На, дів­чинко, на, - почав підкликати він собаку. - Ходи сюди, гарненька!..

І поплескав себе по коліну, показуючи, що не має на думці нічого лихого.

Лессі поглянула на незнайомця. Щойно пролунало слово, дуже схоже на її ім'я17. Якби цей чоловік наближався до неї спокійно, вона б, може, й дозволила взяти себе за загривок. Але він рухався занадто жваво - і Лессі відразу пригадався Гайнс. Вона взяла трохи вбік і, не прискорюючи ходу, потрюхикала повз незнайомця. Той стрибнув. Легенький порух м'язів - і Лессі, мов завзятий футболіст, оманливим рухом звела нанівець усі його старання. Вона пробігла кілька кроків чвалом, а тоді знову затрюхала - спокійно та цілеспрямовано.

Та чоловік не відставав - він побіг сільською вуличкою, переслідуючи Лессі. Щоб відірватися від погоні, колі пішла рівненьким чвалом. І що довше переслідувач гнався за нею, тим міцніше в її голові вкорінялася думка, що слід за всіляку ціну оминати людські руки, не дозволяти їм себе торкнутися. Побігти слідом за собакою - найкращий спосіб змусити його тікати геть.

Упевнившись, що силою нічого не досягнеш, шотландець зупинився й підняв із землі камінь. Збирався жбурнути його перед Лессі, міркуючи, що та, почувши звук удару, злякається і побіжить назад. Розмахнувшись, він щосили жбурнув камінець.

Проте не так сталося, як гадалося. Камінь упав, просвистівши біля самісінького плеча Лессі. Він іще був у повітрі, а Лессі, наче вишколений поло-поні18, стишила чвал, на ходу розвернулась і метнулась убік. Вона пірнула в рівчак для води і, ледь не стелячись по землі, погнала з неймовірною швидкістю. В одному місці у паркані була прогалина. Лессі чкурнула в ту прогалину і кулею помчала відкритими полями, що починалися за людськими дворами; далі, далі від битого шляху!

Зробивши цю справу, Лессі знову повернула на південь і потрюхикала рівним кроком.

Щойно вона засвоїла один урок. Людей слід стерегтися. З якоїсь дивної причини (якої саме - годі зрозуміти) їхні руки хотіли зробити їй зле. Їхні голоси були грубі й сердиті. Вони горлали та жбурляли в неї різні предмети. Тепер у людях Лессі бачила загрозу. Тож їх треба було минати десятою дорогою. Їй вистачило й одного дня, щоб засвоїти цей, найперший, урок.

Увесь вечір Лессі безупинно бігла додому. За всі п'ять років, що вона жила на світі, їй ще жодного разу не доводилося залишатися поночі самій. І тепер вона мала керуватися вже не набутими звичками, а вродженим інстинктом. Усі її інстинктивні відчуття були напружені до краю. Лессі бігла й бігла стежкою, що зміїлася вбраною у верес рівниною. Стежка вела на південь, і це наповнювало Лессі втіхою та спокоєм. Вона бігла додому, і їй було добре й затишно.

Потім стежка пішла крутосхилом, і вибравшись нагору, Лессі трохи нижче, у видолинку, побачила розмиті темрявою обриси ферми, якісь будівлі. Вона враз зупинилася, нашорошила вуха, ніс її затремтів... Загострені чуття розповідали колі про людське поселення з такою певністю, з якою ми видобуваємо знання з розгорнутих книжкових сторінок.

Лессі неначе бачила перед собою коней, що стояли у стійлах, овець у кошарах, собаку та людей; чула запахи їжі. Обережно, нашорошено вона почала спускатися схилом. Принадно лоскотав ніздрі запах їжі, а Лессі за весь час мандрівки не мала в роті ні риски. Але вона знала, що мусить бути дуже обережною, бо там були й люди. А від людей - це вже добре затямила - краще триматися подалі. І Лессі знову побігла стежиною.

А потім несподівано загавкав пес - зухвало, виклично. Лессі почула звуки його кроків - він летів на неї. Вона зупинилась і застигла, вичікуючи. Хтозна, може, це друг.

Але то був не друг. Він мчав, зриваючи на стежці ґрунт: загривок здиблений, вуха прищулені... Лессі припала до землі, напружилася, готуючись дати відсіч. Коли пес кинувся на неї, вона легко відскочила вбік. Той розвернувся й зайшовся лютим, істеричним гавкотом. Пес голосив, неначе кажучи: "Це мій дім - ти у ньому чужа! Це мій дім, і я буду його боронити!".

Тоді з низовинної ферми долинув приглушений відстанню людський голос:

- Хто там іще, Таммі? Атю його!..

Зачувши голос людини, Лессі стрімко розвернулася. Треба звідси тікати. Це не твій дім. Тут тобі робити нічого!

Лессі знову пішла чвалом, а слідом за нею мчала кудлата вівчарка. Вівчарка швидко наздогнала Лессі й почала насідати збоку. Та лише на мить обернулася, вишкірила зуби - і вівчарка, ніби все зрозумівши, враз відступила.

А Лессі бігла собі далі. Невдовзі ферма залишилася позаду. Тепер її дорога пролягала через дикі пустища, звіриними стежками. Вона помітно занепала духом. Уловивши запах вологи, вона відшукала прохолодний струмочок і жадібно припала до води.

На сході засіріло небо. Лессі роззирнулася, шукаючи сховку.

Побіля скелі вона легко шкрябнула лапою землю, тоді тричі крутнулася, немовби вмощуючись на новому місці, лягла і згорнулася клубком. Скельна заглибина давала надійний притулок, тільки морда визирала назовні. Тепер навіть якщо вона й спатиме, слух та нюх завчасно попередять про загрозу.

Лессі поклала голову на лапу й гучно позіхнула.

Уранці, щойно розвиднилося, Лессі рушила далі. Вона невпинно бігла рівною риссю, якої мало б вистачити на багато миль. Собачі м'язи працювали з невблаганною ритмічністю: вгору - вниз, вгору - вниз... Вона бігла рівно і впевнено. Стежка вела на південь - Лессі бігла стежкою. Стежка звертала набік - Лессі сходила з неї і рухалася далі звіриними шляхами, що ховались у заростях вересу та у чагарях.

Коли дорога пролягала через місто чи ферму, Лессі завбачливо йшла околясом, щоб оминути і людські оселі, й самих людей. У тих місцях, де вони жили, вона йшла скрадаючись, інстинктивно тримаючись у тіні, привидом ковзала в тіні верболозів або чагарів; а як траплявся дорогою ліс, - відразу розчинялась у затінку дерев.

Наразі дорога її тягнулася здебільшого вгору - вдалині перед нею маячив синій гірський кряж. Непомильне собаче чуття вело Лессі туди, де крайка гір була нижчою - там неодмінно мав би бути перевал. День минав; Лессі підіймалася дедалі вище, а небо над нею темнішало від свинцевих хмар.

Раптом свинцеву сіризну розпанахала блискавка - й над горою покотився грім. Лессі заклякла і часто-часто невдоволено заскавуліла. Їй стало страшно. Не треба шпетити собак, коли вони чогось бояться. Ваш собака злякався грози? Ну то й що, зате в нього стільки чеснот!.. І якщо уже бути відвертим, то мало яка колі не злякається грому та блискавки.

На світі чимало собачих порід, які зважають на такі шуми не більше, ніж на комариний писк. Що вже казати про мисливських псів, які аж стрибають від щастя, почувши звуки рушничної стрілянини. Проте колі це у жодному разі не стосується. Століттями допомагаючи людині, собаки цієї породи, мабуть, звикли до думки, що від такого гуркоту - різкого, неприємного - не варто сподіватися добра. Тому, зачувши тріск рушничних пострілів, мало не кожна колі шукає місцинку, де можна сховатися. Колі безстрашно вийде на двобій з будь-яким видимим ворогом, але проти зловісного шуму вона безпорадна.

Лессі стояла і не знала, що їй робити. Звуки грому котилися над горами, дощ періщив, неначе з відра - тут, у Північній Шотландії, такі несамовиті бурі були звичними. Лессі якийсь час трималася, змагаючись зі своїми страхами, та врешті-решт не витримала і чкурнула до сховку. На всипаному каміняччям перевалі було одне місце, де скельний карниз утворював таку собі печеру, недосяжну для дощу. Там і знайшла порятунок Лессі. Забившись під камінь, вона притиснулася до землі, і щоразу, коли в небі гуркав грім, гарматною канонадою розкочуючись довкола, налякано втискалася спиною в кам'яну стіну.

Мандрівку, звісно, довелося перервати, проте буря тривала недовго. Коли безслідно відкотилися за кряж останні відголоски грому, Лессі була знову готова долати дорогу. Якусь хвильку постояла, задерши морду догори, - мабуть, ловила носом вітер - і знову рушила своєю незмінною рівною риссю.

Від дощу та розмоклого ґрунту її прекрасне довге хутро збилося, вкрилося брудними плямами. Та Лессі вперто прямувала далі - вона йшла на південь.