Розділ 2ВИХРОВА ТІНЬ

Гігантська тінь так раптово виринула перед ними з тем­ря­ви, що лише миттєва реакція Елліота й один до біса ризикований маневр урятували їх від зіткнення з моторошною з'явою. Седрік побачив шкірясті величезні крила і блискучі червоні очі, які, здавалося, пропалювали до самої душі.

- А він звідки тут раптом узявся??- вражено вигукнув Елліот.?- І що во ім'я богів ц...

- Над нами!?- натужно вигукнув Седрік.

Чорна тінь у зимовому нічному небі була ледве помітна, і Седрік більше відчув, ніж побачив, як істота впала на них згори:

- Він нападає!

Моторошна істота кинулася на них у крутому піке. Чорний вихор тіні, з якої лише на мить виринули гострі пазурі. Бестія закричала, і Седрік інстинктивно смикнув Елліота назад. Мітла раптово загальмувала, вони перехилилися набік, і чудовисько вистромленими кігтями атакувало порожнечу. Нарешті Седрік зрозумів, хто, ні... що на них нападає.

- Елліоте, це тіньовий друїд! Мейщір Скел!

Ці істоти були наполовину туманом, наполовину крилатою смертю. Вихор чорноти був майже невразливий. Будь-яка стріла, будь-яке закляття просто проліта­ли крізь нього. Як крізь повітря. Крізь тінь. Мейщір Скел колись були друїдами, такими, як Седрік, але сп'яніли від власної влади та сили й переметнулися на сторону зла. Вони не хотіли миру. Тіньові друїди хотіли занурити світ у темряву та страх. Ось чому вони об'єдналися з терновими відьмами і напали на Містл-Енд.

- Що?!?- жахнувся Елліот.?- А він що тут забув?!

За Седріковим чолом вибухнув біль. Цього разу він не побачив нападу. Страшний мисливець накинувся на них іззаду і розпоров пазуром криваву рану на правому Седріковому плечі.

- А-а-а-а!?- закричав поранений хлопець.?- Він зачепив мене... А-а-а-а-а!!!

Седрік і дихнути не міг, щоб не застогнати. Він відчув, як Елліот простягнув руку назад і схопив його парку. Друг притягнув хлопця до себе та вигукнув:

- ЛКСТРАН!

Із нізвідки біля них вигулькнула мерехтлива срібна чарівна куля й одразу ж огорнула їх заспокійливим яскравим сяйвом. Попри те що Елліот значно прискорився після атаки, світлове закляття весь час зоставалося поруч і поспішало крізь ніч разом із друзями.

Магічне світло від кулі не становило для монстрів загрози, але робило їх видимими. І те, що набрало подоби над ними, було Седріку аж надто знайомим. Він знав його з часів їхнього візиту до Калланіша, святого місця друїдів. Монстр ледь нагадував людину - із сірою зморшкуватою шкірою, рогами на скронях, налитими кров'ю очима й величезними кажанячими крилами. Тепер істота знову летіла над ними, але трималася на відстані. Здавалося, вагалася.

Мейщір Скел шкірив зуби, сичав і плювався. Йо­го лускатий хвіст шмагав повітря, а пазуристі руки жадібно тягнулися до дітей.

"Ти де? Ти нам потрібна!"?- подумки вигукнув Седрік. Він знав, що Емілі його почує. Вона могла б допомогти, якби була не надто далеко!

Юний друїд сподівався, що магічне сяйво змо­же достатньо довго стримувати нападника. Адже хоча во­но й не становило для тіньового друїда безпосередньої загрози, але робило останнього вразливим. Седрік і сам не раз був свідком того - коли тіньові друїди перебували у своїй справжній подобі, їх можна було перемогти.

- Можеш... можеш кинути в нього... вогняним списом??- над силу видавив Седрік. Очі його були заплющені, здоровою рукою він намагався триматися за друга, щоб не звалитися з мітли.

- Ні!?- крикнув Елліот крізь негоду.?- Не... вийде... я не можу летіти крізь бурю і при цьому... шпурлятися бойовими закляттями!

Седрік стис губи.

"Скає? Де ти?"

Рана на плечі пульсувала як божевільна.

- Треба спуститися!?- крикнув Елліот.?- Може, на землі я зміг би...

Дужий порив вітру мало не скинув їх із мітли. Мейщір Скел одразу напав. Або принаймні спробував, бо, на їхнє щастя, крилатий тіньовий мисливець був не такий швидкий, як мітла, і тому лише черкнув Ел­ліо­тів бік. Не надто сильно, але достатньо, щоб змусити їх закрутитися. Елліот закричав, а Седрік відчув, що панікує. Саме цієї миті з нічної темряви перед ними виринула верхівка дерева. Вони мчали просто до неї. Лише останньої миті відьмаку вдалося повернути мітлу під свій контроль.

- Трясця!?- вигукнув Елліот, і в його голосі добре чувся пережитий жах.?- Там попереду Емілі! Вона намагається атакувати Мейщір Скела!?- Седрік, який притиснувся до спини друга, відчув, як Елліот щосили замотав головою.?- Їй не можна цього робити! Проти цього монстра у неї немає шансів! Це занадто небезпечно!

Седрік над силу поглянув уперед і відчув полегшення, помітивши, що Елліот помилився.

Хижий птах, який мчав до них крізь ніч, був занадто великий як для сокола. Орел мерехтів золотом у світлі чарівної кулі. Розправивши крила, він рвучко пригальмував просто перед ними і, змахнувши крилами ще раз, опинився між друзями та Мейщір Скелом.

"Скає! Нарешті!?- полегшено подумки зітхнув Седрік".

"Деревний хлопче, ти поранений!"?- почувся в го­ло­ві хриплий голос його орлиці.

Відтоді як він урятував її від тваринних боїв у "Лік­ті диявола", вона більше не полишала його. З орлицею він зрозумів, що для друїда означає мати духовну тварину.

"Мейщір Скел, він поранив мене! Мені треба доторкнутися землі, тільки тоді я зможу зцілитися. Відволічи його, напади. Зроби що завгодно, тільки дій нарешті! Ти маєш допомогти нам, Скає!"

Відповіддю Скає був сердитий, потужний орлиний крик. Вона крутнулася вбік, вправно змінивши напрямок польоту. Седрік відчув її гнів, коли птаха помчала до тіньової істоти, випустивши кігті. Звичайний орел, яким би великим він не був, не мав жодного шансу проти такого монстра, але Скає не належала до звичайних птахів.

Седрік не був упевнений, чи то завдяки своєму зв'яз­ку із ним, чи то через перебування із друїдами Кал­ла­ні­ша, але Скає всотала в себе силу, яка робила її рівною Мейщір Скелу. Її оточило золоте мерехтіння, і коли орлиця щосили вдарила нападника, Седрік відчув, що зіткнулися дві магічні сили, наче стався короткий поштовх у чарівному світі. Битва між двома летючими воїнами осяяла нічне небо.

Седріка обдало холодом, і він відчув, як дедалі більше слабне. Він виснажено звернувся до Елліота:

- Опусти нас на землю. Елліоте, хутчіш!

- Але ж тіньовий друїд! Якщо ми сповільнимося, він точно нас атакує!?- поспішно відповів Елліот.

- Скає подбає про це... сьогодні він більше не становитиме для нас загрози. Прошу! Ти повинен приземлитися... я довго не протримаюся.

У Седріка запаморочилося в голові, і він сердито присягнувся нарешті знайти спосіб отримувати силу землі навіть без контакту з ґрунтом.

Десь позаду він почув переможний крик орлиці. Ма­буть, Скає якось влучила в Мейщір Скела.

- Ось воно!?- крикнув Елліот через плече, показуючи вниз. Справді, там, посеред засніженого крає­виду, який синювато мерехтів у темряві, виднілася каплиця. Елліот почав спускатися й швидко облетів будівлю, вкриту оздобленням та вишуканим різьбленням. Невисокий мур оточував каплицю, з одного боку височіли дерева, а з іншого крутий схил.

Молодий відьмак обережно опустив мітлу на засніжений майданчик.

Седрік упав на землю, перевернувся на бік і застогнав, устромивши руку в крижаний сніг. Плече пекло просто нестерпно. Але коли хлопець нарешті намацав траву і землю під своїми пальцями, зрозумів, що все буде гаразд. Одним із особливих талантів друїда було те, що при контакті із землею він міг просити про послугу не лише рослини та тварин. Він також міг попросити допомоги у самої Землі. Її сила золотом і теп­лом текла в усьому живому. У кожній рослині, у кожній тварині, у кожній істоті, що росла і процвітала під небом. Життя йшло із самої Землі, це він уже зрозумів. І саме ця енергія тепер вливалася в нього і живила його. Біль майже одразу вщух, і хлопець відчув, як затягується рана. М'язи розслабилися, Седрік глибоко вдихнув і на мить полегшено заплющив очі.

Емілі, яка ще в польоті з тихим ПЛЮХ! прий­няла людську подобу, приземлилася поруч із ними в елегантній позі супергеройки. Дівчина зігнула одне коліно, підтримуючи баланс випростаними руками. Вона миттєво вирівнялася й втупилася в небо, ніби хотіла переконатися, що тінь точно не йде за ними.

- З тобою все гаразд??- запитала вона Седріка, її голос звучав на диво хрипло.

Хлопець повільно кивнув:

- Так, думаю, я в порядку.

Вона обернулася до нього й сердито тупнула ногою. Її очі аж пломеніли.

- Коли я побачила, як Мейщір Скел на вас нападає, я одразу полетіла назад, але він мене навіть не помітив!

- Це якесь божевілля!?- пробурчав Елліот.?- Що Мейщір Скел робить посеред міста? Гадаєте, він стежив за нами ще з гір?

- Ти справді так вважаєш??- стурбовано вигнула брови Емілі.?- Але це було б жахливо!

- Ні. Я чомусь не можу собі цього уявити,?- задумливо промовив Седрік.?- Коли ми з ним мало не зіштовхнулися, він здавався таким же здивованим, як і ми. Вам так не здається?

- Седрік має рацію. Він не чекав нас побачити. Це - збіг обставин,?- Емілі мала геть збентежений вигляд.?- Якби не Скає...

"Скає!?- Седрік вдивлявся в нічне небо, але її ніде не було видно.?- Де ти? Все в порядку?"

Вона ще б'ється з тіньовим друїдом?

"Скає? Відповідай!"

"Деревний хлопче! Я женуся за ним!"

Седрік полегшено усміхнувся. Серед гуркоту бурі він міг лише уявити обриси Скає, але інстинктивно знав, що не варто за неї хвилюватися. Птаха мешкала на дикій півночі острова, полювала там, тож почувалася під час шторму у своїй стихії.

Елліот, правильно витлумачивши його вдячну усміш­ку, весело запитав:

- І що? Скає вже зжерла чудовисько?

ПОДЯКА

Я неймовірно вдячний вам, мої дорогі читачі, усім мрійникам, які вже вчетверте наважилися вирушити зі мною у подорож до дикого високогір'я, у царство відьом, до лондонських вампірів і німф зелених пагорбів Шотландії. Те, що я маю змогу розповідати вам свої історії, пов'язано з вашим захопленням, а також щед­ріс­тю багатьох людей, які супроводжували мене в моїх пригодах від самого початку. Насамперед це - Сандра Ротмунд, найкраща і найтерплячіша редакторка у світі, з чудової команди видавництва "Тінеман-Есслінгер" під керівництвом чудового Бербеля Дорвайлера і Катаріни Ебінгер Осяйної! AVA International під керівництвом мого агента Романа Хоке, за підтримки невтомної Сю­зан­ни Валь. А віднедавна - моя чудова колега з читацької агенції Крістін Ротвінклер, яка зробила можливими багато чудових зустрічей із моїми великими й малими читачами. А ще мої юні друзі з Берліна, як-от Крістін Авемарк або Марайке Арльтц із видавництва DAV під керівництвом Амадея Герлаха Сміливого. І, звичайно, Філіп Сельє, співтворець моїх чудових світів - радіовистав з голосами Йони Мюс, Максиміліана Бел­ля, Ма­ре­си Седльмайр і Мальте Вет­цель. Я неймовірно тішуся, що ви всі у мене є! Наприклад, браунеблі, які радо подбали про те, щоб цього разу мій комп'ютер не зламався на останніх сторінках. Моя мама, яка навчила мене завжди дякувати кобольдам мискою молока. І моя розумна донька Емілі, яка, до слова, вміє пекти найкращі скони, які можна знайти за межами Шотландії. Дякую вам! Б.

Розділ 1ЗОРЕСКОЛИ

- У голові не вкладається!?- вигукнув Елліот, щоки йо­го пашіли. Він сидів на снігу, витягнувши ноги перед собою, і недовірливо хитав головою.?- Смакує наче тост із желейними ведмедиками!

Седрік розсміявся, тим часом Емілі трохи напружено пробурмотіла щось про "підміну брата на троляче немовля" і закотила очі.

- І смак змінюється!?- Елліот був у повному захваті.?- Тепер як карамельний пудинг із малиновим праліне!

- То ти йдеш нарешті??- звернулася до нього вкрай роздратована Емілі.?- Ми поспішаємо, хіба ні?

Елліот сміючись провів рукою по своїх світлих кучерях.

- Та чого ти? Якщо полетимо на мітлі, то не встигнемо й оком змигнути, як будемо біля каплиці.

Емілі застогнала.

- О, то хочеш сісти на мітлу просто поміж цих людей і так явити всім великого відьмака??- вона показала великим пальцем через плече туди, де захоплено перемовлялися якісь хлопець із дівчиною, тягнучи санки вкритою снігом вуличкою.

- Що з тобою??- закомизився Елліот і знову повалився на сніг.?- Я завжди думав, що ти любиш зоресколи!?- Із неба падали витончені сніжинки, опускаючись на його пальто.?- Присягаюся Тором, здається, тепер я відчуваю смак крихтомонстра з карамельними очима!?- юний відьмак видав булькаючі звуки.

Седрік зацікавлено перевів погляд на солодощі в дру­го­вій руці.

Взагалі-то на вигляд це були цілком звичайні дрібні льодяники, рожеві, але прозорі, наче бур­штин. Крім хіба що золотистих бульбашок, усередині яких, здавалося, щось рухалося вгору-вниз. Ко­ли діти покида­ли майстерню Ґалахада, який запросив їх у гості, усміх­не­ний господар запропонував пригоститися цукерками. Елліот одразу схопив солодощі, а Седрік повторив його вибір - коли йдеться про їжу, на смак друга завжди можна покластися.

Емілі роздратовано простягнула Елліоту мітлу:

- Давай, братику, час вирушати!

Той іще раз показово щасливо зітхнув і повільно потягнув дерев'яну палицю.

Седрік обережно розгорнув блискучу червону обгортку однієї зі своїх двох цукерок. Із цікавістю поклав до рота липкий зорескол - і миттєво зрозумів другову реакцію. Хлопець тихо гмикнув. Смак льодяника був справді божественний! Цукерка смакувала ніжною карамелькою із дрібкою солі, граючи відтінком смаженого мигдалю.

- І що?! Ти тепер теж завалишся на землю, наче малюк??- запитала Емілі, кинувши підозріливий погляд. Сама ж поліморфа взяла з підноса лише кілька малесеньких медових краплин, які одразу ж зник­ли в кишені її пальта.

Седрік усе ще жував, повільно, щоб не проґавити жодного смакового відтінку, який постійно змінювався. Він хотів було щось відповісти Емілі, але роз­смі­яв­ся, побачивши блаженну усмішку свого друга. Хло­пець закашлявся, і лише коли Елліот сильно ляснув Сед­ріка по спині, тому стало легше.

- Емілі, кахи-кахи, вибач. Зоресколи дійсно...

- Бла-бла-бла! Зоресколи - це як мандрівні вогники серед солодощів! Змушують тебе повірити, що саме їхній смак ти любиш найбільше, але це всього-на-всього трюк! Це не має нічого спільного зі справжнім кулінарним мистецтвом, це навіть не магія!?- урвала його дівчина, нетерпляче переминаючись із ноги на ногу.?- Рухайтеся вже нарешті! Ходімо, інакше запізнимося!

- Зачекай-но!?- Седрік, покашлюючи, витер сльо­зи, що набігли йому на очі через сміх, і простягнув подрузі свій останній льодяник: - Просто покуштуй! Якщо засмакує, ти віддаси мені свої медові краплини. А якщо ні, то мені просто не пощастило. Домовились??- він пустотливо усміхнувся.

Емілі завагалася, тож Елліот рвучко кинувся вперед, вдаючи, що намагається пожадливо вихопити цукерку із Седрікових рук, але сестра була швидшою. Вона поспішно поклала цукерку до рота. А потім очі її розширилися й дівчина завмерла.

- О!?- тільки й вигукнула вона, повільно й зосереджено смакуючи. А далі трохи тихше: - О-о-о-о!

- Що сталося??- весело запитав Елліот.?- Невже зоресколи тобі...

- На смак як різдвяні яблука з марципаном і корицею,?- мрійливо видихнула Емілі.?- Зоресколи справ­ді...?- її голос стих, вона проковтнула цукерку, помітно вражена.

- Ясна річ, вони бомбезні. Ти мені нарешті віриш?!?- усміхнено запитав Елліот. А тоді додав зі зло­вті­хою в голосі: - Ти таки дивна, сестро!

- Так не чесно!?- вигукнула Емілі, щоки її пашіли.?- Я люблю зоресколи, ти ж знаєш! Але я взяла медові краплини для містера Елдерлінґа! Він обожнює маленькі перлинки, а останнім часом ельф здається таким нещасним.

Елліот стиснув губи.

- Ой!?- зойкнув він досить збентежено, почервонівши як буряк.

Седрік вражено глипнув на подругу. Містер Ел­дер­лінґ, людина-метелик і бібліотекар їхнього селища, був причиною їхнього візиту сюди, до великого міста. Книжковий ельф, завбільшки всього-на-всього з долоню, попросив їх допомогти забрати до відьомської бібліотеки цінну книжку про рослини - гербарій. Тож вони прибули з гір Містл-Енду на це узбережжя. Крихітний книжковий ельф безпечно ховався в де­ре­в'я­ній скриньці, яку Елліот ніс у сумці через плече. Седрік також помітив, що відтоді, як вони прибули до столиці Шотландії, стан містера Елдерлінґа змінився на гірше, але не надав цьому ваги. Юний друїд вдячно усміхнувся Емілі. Дівчині завжди якось вдавалося не забувати про тих, хто лишався поза увагою інших.

- Це так мило з твого боку,?- тихо промовив юний друїд, щасливий, що вона покуштувала його зорескол.

- Так,?- Елліот серйозно кивнув.?- Седрік правий. Дійсно мило.

Емілі засяяла - щаслива і, можливо, трішки горда. Вона знічено відмахнулася:

- Та ходімо вже! А то спізнимося!

Вони радісно покрокували вулицями засніженого старого міста. Вузькі будинки з готичними фронтонами й звивистими еркерами, переживши не одне пронизливе й вогке століття, здавалися в сутінках майже чорними. Вогники свічок мерехтіли у вузьких вікнах, створюючи осяйний золотавий візерунок на блискучому синьому снігу нічного міста. Десь здалеку чулися дитячий сміх, дзвіночки санчат та іржання коня.

- Як Ґалахаду це вдалося??- задумливо пробурмотіла Емілі.?- Такі зоресколи навіть таткові не вдаються!

Седрік тихо усміхнувся. Батько брата із сестрою, як і всі в їхній родині, теж був відьмаком. Він керував єдиною пекарнею Містл-Енду - "Цукерки чи пакості Ґолденів". Хлопець пригадав, як йому подобалася маленька кухня пекарні, де ніщо не відповідало стандартам. Блискучі колібрі із зацукрованих пелюсток троянд дзинчали у торговому залі. На вітринах було повно кришталевих тарілок і блискучих срібних мисок, наповнених пирхаючими шоколадними ведмедиками, пухкими жучками з праліне та маленькими грильяжноокими монстрами із печива. І це слід було сприймати буквально, оскільки смачні ласощі пекарні Містл-Енду поводилися як живі. Одного разу Седрік побачив білого шоколадного єдинорога, який бігав прилавком. А дерево було з корою з горіхової нуги, і його фісташково-марципанове листя погойдувалося на чарівному вітрі. Під ним сиділа горда лисиця, повністю зроблена з карамелі та підсмаженого кунжуту; її пухнастий хвіст м'яко обвивав лапи.

Чарівна пекарня батька Емілі та Елліота була одним із найчарівніших місць, які Седрік узагалі міг собі уявити.

Тож він чудово розумів, чому Емілі так дивувалася. Сам він, ясна річ, ніколи не їв нічого кращого, ніж ці зоресколи. Ґалахад Ґолден, п'ятиюрідний пра-­пра-­пра-­пра­вну­ча­тий дядько, Емілі й Елліота, був навіть не пекарем, а алхіміком. Для нього виготовлення магічних цукерок було розвагою. Забавкою чаклуна, який у своїй алхімічній майстерні насправді розробляв чарівні зіл­ля та еліксири. Або принаймні намагався.

Хоча вони ще два дні тому заїхали до комірки на Рамзі-Ґарден, 18, чоловіка з тисячею прізвиськ вони майже не бачили. Він і справді проводив більшу частину часу в підвалі свого величного будинку, поміж усіляких дивних, цокаючих пристроїв із латуні та дерева, оточених скляними конструкціями з киплячою рідиною. Там мав би зберігатися стародавній магічний котел - саме про це Ґалахад Ґолден запевнив своїх гостей, підморгуючи лівим оком. Хоча дядько був офіційним придворним алхіміком, відповідальним за постачання Единбурзькому ковену всіляких магічних артефактів, справжньою пристрастю трохи божевільного на вигляд чарівника було прагнення предків: виробництво золота!

Емілі й Елліот розповіли Седріку, що їхній п'ятиюрідний пра-пра-пра-правнучатий дядько, у двадцять третьому коліні намагався використати відьомську магію, аби створити дорогоцінний метал.

Раніше він не цурався використовувати навіть темну магію, яка в його часи вже була неприйнятною, а сьогодні повністю перебувала під забороною.

Принаймні серед відьом Містл-Енду. Але навіть якщо він і не мав повного успіху, результати, імовірно, мусили бути неабиякими, щоб обдурити жадібних людей. Ось чому він зрештою зміг купити цей будинок поблизу королівського замку і чому існувала підозра, що десь у великих підвалах Рамзі-Ґарден, 18, лежать гори фальшивого золота. Звичайно, жодного доказу досі виявлено не було, але Седрік із друзями були на­ла­што­ва­ні дошукатися істини під час свого перебування в місті.

Тож те, що зоресколи такого алхіміка, як Ґалахад, смакували краще, ніж з містл-ендівської пекарні, тривожило Емілі небезпідставно.

Вона стукнула кулаком по долоні.

- Упевнена, що Ґалахад наклав на казанок закляття танучої туги,?- зблиснувши очима, вигукнула вона.?- Розумний хід! Дуже розумний!

Елліот захихотів.

- Якщо це так, то це чудова ідея!

Вони пройшли вже чималий шмат дороги жвавими вулицями старого міста, коли Елліот схопив Седріка та Емілі за рукави й потягнув у вузький глухий кут, оточений високими цегляними стінами. Тут не було нічого, крім купи старих дерев'яних бочок та снігу. Тільки місяць кидав своє холодне світло на трьох ­друзів.

- Що скажете? Чудове місце, чи не так??- нетерп­ляче поцікавився Елліот.

Емілі уважно озирнулася.

- Маєш рацію,?- кивнула вона й весело підморгнула Седріку.?- Тримайся міцно за мого брата, друїде! Я на вас не чекатиму!

Вона почала обертатися навколо осі, спочатку повільно, потім дедалі швидше: вихор волосся, тканини і пір'я, а тоді ПЛЮХ!?- і в нічне небо кинувся світло-­коричневий сокіл. Емілі вміла чарувати, як і її брат, але будучи поліморфою, могла перетворюватися практично на будь-яку тварину. І Седрік знав, що швидкий небесний мисливець був однією з її улюблених форм. Емілі обожнювала літати, як і її брат. Однак якщо їй достатньо було перетворитися на сокола, то брат потребував літального апарата. Лопати для снігу, мітли, кирки - головне, щоб інструмент мав держак, який можна було б осідлати.

Елліот, наймолодший відьмак в історії Містл-Енду, як він сам любив себе називати, уже перекинув ногу через мітлу і радісно дивився на Седріка.

- Йдеш?

Седрік не вагався ані секунди. Він застрибнув на мітлу і міцно вчепився в Елліота. За сигналом молодого відьмака вони разом відштовхнулися, й Елліот стрімко звився на дерев'яній мітлі високо в нічне небо Единбурга, тримаючи курс майже вертикально. Потім він нахилився вперед, прискорюючи мітлу, і вони помчали над старими будинками так низько, що сніг на дахах закрутився вихорами. Друзі вправно маневрували навколо коминів, над якими здіймався дим, проривалися крізь зграю наляканих голубів і летіли над звивистими вуличками старого міста в тіні замку. Вони швидко проминули забудови, долетіли до передмістя і незабаром покинули місто. Крижаний зустрічний вітер свистів у вухах, а місяць освітлював білі хмари, з яких без упину сипалися ніжні сніжинки. Седріку здалося, що збоку від них, далеко-далеко, він бачить вершини Високогір'я.

Юний друїд відчув на щоці дотик і здригнувся. Але, помітивши маленького сокола, який елегантно й легко кружляв перед ними у польоті, усміхнувся. Седрік майже фізично відчув, яка щаслива Емілі від того, що, швидко змахуючи крилами, мчить поруч крізь ніч.

Він засміявся:

- Так гарно те, як Емілі отак крізь ні... А-а-а-а-а!

Розділ 3ЗЕЛЕНА КАПЛИЦЯ

Снігопад тим часом подужчав, і Седрік запитав себе, чи він коли-небудь бачив стільки снігу разом. Сніжило тижнями. Місцина навколо каплиці була вкрита слідами, а на кольорових вітражах витанцьовували тіні від яскравого привітного світла. За мурами каплиці звучала музика, але не звуки органів чи спів хору, як можна було очікувати від місця поклоніння, а весела мелодія сопілок і бубнів. Діти чули сміх і гомін безлічі голосів.

- Вони вже почали!?- вигукнула Емілі з деяким полегшенням.?- Ходімо всередину! Пригод на сьогодні досить!

"Не робіть цього,?- раптом почувся голос. М'я­кий, муркотливий.?- Ви туди не хочете. Повірте ме­ні - це кепська ідея".

Седрік здивовано зупинився. Елліот налетів на нього ззаду, але юний друїд встиг його спіймати, перш ніж друг полетів у сніг сторч головою.

- Ти чого? Чому так раптом зупинився??- здивовано запитав Елліот, підводячись і обтрушуючись від снігу.

- Але невже ви... хіба ви цього не чули??- невпевнено запитав Седрік.

- Чого саме??- наморщила чоло Емілі.?- То ми нарешті зайдемо? Народе, мені холодно! Та й крім того - хтозна, скільки ще темних друїдів тут вартує.

"Ясна річ, вони мене не чують, вони ж не такі, як ти".

Голос звучав у нього в голові! Седрік охнув. Існу­ва­ло ду­же мало істот, які могли б розмовляти з ним таким способом. Хто ж це говорив? І де...

"Я тут!"

Він сидів дещо осторонь, у тіні церковної стіни. Зі смарагдово-зеленими очима, які виблискували в темряві. Його хвіст елегантно обвивався навколо лап. Масив­ний чорний котяра із білою, схожою на зірку, плямою на грудях.

"Ти хто?"?- звернувся він до тварини тим самим способом, як вона перед тим,?- подумки.

"Хто ти, я знаю,?- почулася відповідь кота.?- Я багато про тебе чув. Хлопець, який вміє розмовляти з рослинами. І з тваринами теж".

- Алло?! Седріку!?- Елліот схилив голову набік.?- З тобою все гаразд? У тебе якийсь дивний погляд.

- Зачекайте хвильку!?- поспіхом відповів Сед­рік.?- Кіт... - він вказав на тварину, яка, перш ніж задоволено потягнутися, випрямила хвіст, вигнула спину і зробила кілька манірних кроків по снігу.

- О-о-о,?- видихнула Емілі,?- ви що, розмовляєте?

Седрік швидко кивнув. При цьому він не випускав кота з поля зору - не хотів втратити контакту.

Юний друїд намагався розмовляти з усіма можливими видами тварин і, як і рослини, просити їх про послуги.

Досі його спроби повністю провалювалися. Йому вдавалося вести справжню розмову, як-от зараз із котом, лише з Емілі, коли та була у тваринній формі, або зі своєю орлицею Скає. Але жодна з них не була звичайною істотою, як і грифон - магічний охоронець Містл-Енду, з яким хлопець теж міг подумки перемовлятися.

Можливо, кіт був також свого роду вартовим?

"А як тебе звуть??- обережно запитав його Седрік".

Здавалося, котячі вуса весело затремтіли:

"Ви, люди, завжди прагнете давати всім імена. Але якщо вже так хочеться, можеш кликати мене Джеймсом".

Седрік ввічливо схилив голову:

"Спасибі, Джеймсе! Але тепер скажи - чому нам не варто заходити? Нас запросив Верховний лорд відьом".

Кіт знову сів на сніг. Він був красивою твариною: витончено обвивав навколо лап свій хвіст із білим кінчиком. І знову в Седріковій голові пролунав голос. Оксамитовий і темний:

"Існують місця, де такі, як ти, повинні..."

Маленькі дверцята в бічній стіні каплиці з гучним гуркотом відчинилися, і кіт з шипінням підскочив, із жахом розчепіривши лапи з гострими пазурами.

- Ха!?- вигукнув кентавр, і його очі захоплено засяяли під світлими кучерями, поки він, випроставши руку, притримував двері від поривів вітру.?- А я вже думав, ви не прийдете!

- Тіберіо!?- вирвалося в Елліота.?- Я такий радий тебе бачити. Уявляєш, на нас щойно...

Кентавр голосно засміявся.

- Звісно ж це я! Гадаєте, я пропущу щось подібне??- він загарцював на снігу своїми сильними копитами. Накачана верхня частина людського тіла ховалася під темно-червоною безрукавкою.

Емілі засміялася.

- Хіба тут, у Відьминому дворі, не весь час проходять якісь святкування?!

Седрік стурбовано глипнув на кота, який крокував від них по снігу в іншу сторону, раптом втративши, здавалося, будь-який інтерес.

"І що тільки хотіла сказати мені ця тварина?"

Кіт шкутильгав, наче пірат із дерев'яною ногою, і Седрік раптом згадав капітана однієї зі своїх улюблених дитячих книжок.

Тіберіо нетерпляче помахав їм рукою:

- Заходьте вже, на вас чекають!

Він притримав двері, і Седрік уже збирався переступити поріг каплиці, як Елліот зупинив його.

- Що сказав кіт??- зацікавлено запитав він.

- Здається, він хотів нас попередити,?- тихо відповів юний друїд.

- Але про що??- Елліот наморщив лоб.?- Про тіньових друїдів? Тоді він трішки спізнився, ні??- відьмак засміявся.

Седрік безпорадно стенув плечима, вдячно усміхнувся Тіберіо, коли той йому запрошувально підморгнув, і першим увійшов до каплиці.

Тільки-но хлопець ступив за поріг, як на нього хвилею обрушилися золоте світло смолоскипів і свічок, веселий сміх, музика, гомін безлічі різноманітних істот і образів.

Те, що відбувалося перед ними, було наче дурман і дуже відрізнялося від того, як Седрік уявляв собі святкування при дворі відьмолорда Единбурга. Друїд перевів подих і відчув на язику присмак кориці та меду, запах свіжого печива та печених кунжутних коржиків, аромат овочів-гриль і пряних трав.

Емілі штовхнула його вперед, звільняючи собі прохід:

- Хочеш, щоб я замерзла? В ім'я всіх богів, марш усередину!

Дужий кентавр весело поплескав Елліота по плечу, люб'язно кивнув Седріку й поклонився Емілі:

- Герої битви за Містл-Енд. Приборкувач мітли, вершник дракона і дитя сокола! Я страшенно радий знову побачити вас цілими й неушкодженими. Ми всім вам безмежно вдячні!

"Вершник дракона"... Уже минуло кілька тижнів, відтоді як вони з друзями за допомогою велетенського дракона завадили терновим відьмам захопити Містл-Енд. Містл-Енд - це його рідне місто, високо в горах Шотландії. Він сам переїхав сюди разом із батьком лише трохи більше ніж рік тому. І саме тут він із подивом виявив, що існують відьми, ельфи, вампіри й інші чарівні створіння і вони живуть серед людей. До того ж з'ясувалося, що сам він - друїд. А отже, володіє рідкісним даром: вміє розмовляти з тваринами та рослинами. Як-от із котом. І що в нього є друзі, які вміють чаклувати або перетворюватися на тварин.

Седрік звик сприймати неймовірне. Магію і фантастику. Міфічних істот, як-от кентавра Тіберіо чи троля, що в іншому кінці залу безуспішно намагався зубами відкоркувати бочку з пивом. На превелику потіху навколишніх гномів та ельфів. Тепер це все стало Седріковим світом. Тут він був друїдом. Вартовим землі, завдання якого - підтримувати баланс між природою та людьми. Вартовим миру.

- Ой, та облиш. А що нам було робити? Просто витріщатися, як вони спалюють наше місто??- скромно відмахнувся Елліот, його щоки пашіли і лисніли.?- Якщо для нас нарешті щось знайдеться пожувати, я бу­ду щасливий. Крім того, ми щойно пережили напад тіньо...

Тіберіо знову засміявся, голосно, з іржанням. Сед­рі­ку імпонував кентавр. Окрім нестримної сили, він випромінював радість до життя, яка хлопця просто вражала.

- Тоді налітайте! Тут для всіх вистачить,?- кентавр з усмішкою розвернувся, показавши при цьому ряд білих зубів.?- Хіба що лицедії вже все з'їли.

- Лицедії??- Емілі потягнулася, щоб мигцем огля­нути натовп гуляк.?- Які лицедії? Базіль прийшов?

Каплиця була заповнена вщерть, свято - в самому розпалі. Седрік бачив ельфів, якими він їх знав із Містл-Енду: високих і гордих; але також тут були маленькі мерехтливі істоти, завбільшки з долоню чи навіть менші, з крилами метелика. Тролі, відьми та істота, схожа на мандрівний валун. Седрік помітив, що більшість присутніх тут відьом і чаклунів носили чорні оксамитові пояси із блискучими зірковими візерунками.

- Усі вони з Единбурзького ковену,?- прошепотів йому Елліот.?- Трохи зарозумілі, як на мене.

Увагою Седріка повністю заволодів кам'яний велетень, який щойно розсипався на купу маленьких створінь і тепер котився попід ногами гостей.

Жінка, висока, з гострим гачкуватим носом і дугоподібними бровами, здавалося, була одягнена в при­ваб­ливе яскраве вбрання з різнокольорового пір'я... о ні, це було її власне пір'я. Із синьо-зеленим переливом! Седрік ніколи не бачив такої істоти, як ця жінка.

- Вибачте... а можна мені... е-е-ей??- Елліот марно намагався дотягнутися до одного зі смачних на вигляд бутербродів, які проносили повз на срібних тацях зарозумілі молодики в модно пошитих чорних пальтах.

"Це люди??- на мить зчудувався Седрік.?- Що во­ни тут роблять? Зазвичай людей не пускають на магічні заходи, а в цих типах точно немає нічого магічного".

Елліот поплескав нахабу по правому плечу, але щойно той обернувся, юний відьмак схопив шматок пирога з іншого боку таці.

Коли офіціант обурено зиркнув на нього, Елліот ли­ше задоволено усміхнувся і пояснив Седріку, радісно прицмокнувши губами:

- Це справжні горонарці! У соусі муркен! Дуже смачно!

Седрік усміхнувся. Він страшенно радів, що Елліот й Емілі стали його друзями. Юний друїд познайомився з ними - відьмаком та поліморфою - незабаром після приїзду в Містл-Енд. Невдовзі по тому почалися суперечки між представниками темної магії, так званими терновими відьмами, і відьмами, згуртованими довкола Есмеральди Ґолден, матері обох його друзів.

Це була битва між прихильниками старих кривавих ритуалів і молодими, сучасними відьмами. І все-таки всі ті конфлікти також стосувалися і його, Седріка. А також Корвуса Кратчера, або просто Кратча - іншого друїда. "Темного друїда", як його всі називали.

Для Седріка він не завжди був ворогом, а й також (і перш за все) другом, братом. Це переконання зрештою справдилося - на щастя.

- Завжди є двоє,?- вчила його мама, деревна німфа.?- Два друїди. Дві сторони.

Від неї він успадкував свої друїдські здібності. А від батька, книгомана без жодного магічного таланту, усвідомлення того, що прощення завжди сильніше за помсту.

Елліот штовхнув його кулаком у бік:

- І? Тобі подобається, як вони всі на нас витріщаються?! Ми знаменитості, хлопче!

Седрік із подивом виявив, що його друг має рацію. Відтоді як вони увійшли в каплицю, численні гості оберталися, дивлячись на них, перешіптувалися між собою і навіть тицяли в них пальцями.

Емілі широко усміхнулася:

- А ти впевнений, що вони мають на увазі НАС, братику? Ми привели "вершника дракона", не забув? Кому цікаві "приборкувач мітли" і "дитя сокола"?

Елліот буркнув:

- Головне, щоб нам дали щось поїсти!

Вони називали його вершником дракона, тому що саме він, Седрік, верхи на стародавній могутній істоті врятував місто від захоплення Кратчем і терновими відьмами. Вогняний подих дракона спалив їх, армію мертвих воїнів, а також зупинив інші темні сили та відкинув їх. Вампірів і темних друїдів. Хлопець здригнувся. Дракон, бій, протистояння Кратчеві - все це було таким жахливим. І Седрік досі був неймовірно вдячний, що вони нарешті змогли помиритися. Він і Кратч. Усі вони.

Хтось втиснув їм у руки вузькі золоті келихи, на яких найвитонченіша ягідна роса виблискувала перлинами. Після того як Седрік одним ковтком випив свій напій, він помітив канат, натягнений по всій довжині маленького нефа. Міцної статури чоловік і жінка, одягнені в смугастий золотаво-жовтий одяг, танцювали на канаті, ніби для них не існувало сили тяжіння. На тонкій мотузці вони були не одні. Група білок, одягнених у спіднички того ж кольору, лазили по танцюристах під час акробатичних номерів, стрибаючи під ногами або падаючи вниз, щоб чоловік чи жінка ловили їх останньої секунди.

- Вони що, теж володіють магією??- поцікавився Седрік.?- Це ж, е-е-е, звичайні люди, чи не так? Із дресированими білками?

Елліот засміявся:

- Тільки їм такого не кажи!

- Двоє дорослих - це батьки. А малявки - їхні діти,?- з усмішкою пояснила Емілі.

- Що? Але як вони... - почав було розгублений Седрік, та Емілі хутко продовжила:

- Чоловік із жінкою такі ж білки, як і малі! Вони можуть перетворюватися на людей. Майже так, як я, тільки навпаки! Це - звіроморфи.

Седрік недовірливо похитав головою:

- Ви мене розігруєте, еге ж?

Елліот засміявся:

- Зовсім ні! Емілі правду каже! Це - ціла сім'я білок!

Звіроморфи?! Седрік здивовано стежив за божевільними діями маленьких гризунів. Він захоплено намагався уявити, що люди на мотузці насправді вправні скелелази з великими зубами та пухнастими хвостами. Трансформовані білки! Хлопець весело сміявся і був радий цьому новому диву, яке сьогодні зміг для себе відкрити.

- Готова побитися об заклад, що вони з "Цир­ко­во­го раю",?- Емілі ледь примружила очі й озирнулася.?- Отже, Базіль теж має бути десь тут.

З Базілем, королем лицедіїв і директором цирку, вони познайомилися вже в Лондоні, коли на "Цирковий рай" за допомогою жахливого кракена напав Кратч. Тільки спільними зусиллями і за допомогою багатьох інших чарівних істот їм вдалося врятувати від загибелі милу циркову родину, згуртовану навколо Базіля.

Елліот потягнув юного друїда за рукав крізь юрбу далі:

- Та ходи вже, я досі голодний.

Седрік зі сміхом дозволив себе штовхати й тягнути, все одно намагаючись спостерігати, як звіроморфи виконують свої вражаючі трюки: "Які ж вони вправні!".

Він також зауважив, що сама будівля каплиці - справжній витвір мистецтва. Не тільки стеля, а й колони, гострі віконні арки і навіть стіни були вкриті ви­тон­че­ни­ми орнаментами та різьбленими кам'яними фігурами. Седрік бачив людей, тварин і хитромудрі ро­слин­ні візерунки. Але також скелети та янгола, який був зв'язаний товстими мотузками та висів униз головою.

"Повержений янгол,?- похмуро подумав Седрік.?- А хіба його насправді немає? Я ж розмовляв зі старими кельтськими богами, то чому б і йому не існувати. Люциферу. Сатані. Вельзевулу".

- Троє друзів!

Седрік здригнувся, почувши хриплий голос. Жінка з орлиним носом і мерехтливим синьо-зеленим пір'ям, яку він раніше зауважив у натовпі, поспішала до них. Жовті очі з цікавістю розглядали їх.

- Для нас велика честь вітати вас при нашому дворі,?- вона різко схилила голову. І Седрік мимовільно згадав свою зустріч із грифоном. "Як хижий птах",?- здригнувшись, подумав він.

- Я - Гаррієт - церемоніймейстерка Верховного лорда відьом, і він питає про вас. Хіба це не чудово? Лорд хоче особисто з вами познайомитися!

Емілі, здавалося, не особливо зраділа.

Елліот бурчав і мимрив щось про запечений дрижунський сандвіч.

Коли вони рушили слідом за жінкою, Седрік затримав Емілі:

- Хто ця жінка? У неї пір'я, як у птаха. Ця Гаррієт теж поліморфа? Чи... е-е-е... звіроморфа?

Емілі замислено похитала головою:

- Гадки не маю! Я ще не бачила нікого, схожого на неї. Може, якась, птахожінка чи щось таке.

Гаррієт провела їх крізь натовп, який, здавалося, благоговійно звільняв для неї прохід до широкої бічної ніші, де свічники завбільшки з людину з обох боків освітлювали чудовий стіл. За багато накритою усілякими наїдками стільницею сидів лише один чоловік, який одразу підскочив, побачивши, хто до нього прямує, минаючи гостей.

Лорд Единбурзького ковену, оскільки ніхто інший не міг бути їхнім візаві, виявився значно нижчим, ніж очікував Седрік.

Кучеряве волосся лорда здавалося майже сріб­ляс­тим, червоне від хвилювання обличчя прикрашали пиш­ні бакенбарди, а коли він говорив, у блакитних очах спалахувала хитринка.

- А ось нарешті і ви! Змусили мене чекати! А ви ж наші почесні гості!?- радісно вигукнув чоловік.?- Але то таке! Ходіть сюди! Та ходіть уже сюди!

"Здається люб'язним,?- подумав Седрік і усміхнувся, помітивши як лорд захоплено погойдується.?- Вишукано одягнений у чорне, а плащ всіяний блискучими золотими зірками". Сама вишивка наче по­стій­но рухалася, і Седріку навіть здалося, що він помітив комету з вогняним хвостом, яка падала з лордового плеча на край плаща.

- Ми багато чули про вас! Про вас, трьох друзів, які фактично самотужки перемогли, гм, жахливі орди та того іншого потворного друїда,?- лорд схвильовано захихотів.

- Ви про того тіньового друїда, що стрівся дорогою сюди??- пихато запитав Елліот.?- Так, ми його, ну, з допомогою Скає...

- Що??- відьмолорд облизав губи.?- Який тіньовий друїд? Ні, ні!

Елліот здавався розчарованим. Складалося враження, що їхня остання пригода нікого не цікавила.

Лорд відмахнувся:

- Я маю на увазі цього, ну, як його там, цього... Корвуса Кратчера! Так, його так звуть! Я правий?

Седрік внутрішньо зітхнув. Окрім Елліота з Емілі навряд чи хтось зрозумів, що принаймні Кратч тепер їм не ворог.

Відьмолорд уважно дивився на них.

- Отже, ти... тоді ти - вершник дракона,?- він обома руками схопив Елліота за плечі.?- А це правда, що ви... гм, що ти... - його очі розширилися.?- Що ти можеш розмовляти з рослинами та тваринами? І можеш їм наказувати робити те, що вимагаєш?

Елліот вимучено посміхнувся й незграбно вказав на Седріка:

- Він... він верш...

Седрік прийшов йому на виручку.

- Це я! Я Седрік!?- він збентежено схилив голову.?- Але я... я не наказую рослинам. Я прошу їх про послугу. І вони самі вирішують, чи виконувати моє прохання.

Лорд Единбурзького ковену миттю розвернувся до Седріка і більше не удостоював Елліота навіть поглядом, натомість захоплено заплескав у долоні.

- Тож це правда! Ти один із них!?- він тепер, здавалося, повністю розпалився, підійшов до Седріка дрібнесенькими кроками й простягнув йому руку: - Ходімо зі мною, я хочу тобі дещо показати,?- а коли збентежений Седрік завагався, лорду почав уриватися терпець.?- Швидше, дай же мені руку.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.