Як чугайстри різдвяну зірку вкрали

Одного разу чугайстри різдвяну зірку вкрали. А всяк у світі знає, що як різдвяна зірка на небі не зійде, то й Різдво не прийде. А не прийде Різдво - то не буде серед людей добра, миру та злагоди. І любові та надії теж не буде.

Люди зазвичай чугайстрів уникають. Хоча ті до людей приязно ставляться. То на мавок вони полюють, люблять за­лякати їх. Людину ж, яка в горах заблукала, якийсь чу­гайстр неодмінно до танцю запросить, на сопілці зіграє, а потім і дорогу додому покаже.

Та дуже вони для людей незрозумілі. Дивні істоти. А люди воліють від усього дивного та незрозумілого триматися подалі. Але тут нічого не вдієш - без різдвяної зірки світові кепсько стане, тож треба її визволяти.

Зібралися жінки й чоловіки, пішли до чугайстрів.

- Ах ви поганці, - кажуть, - сила нечиста, бісові діти! Віддайте нам негайно різдвяну зірку. Бо без неї й Різдва не буде.

- От і добре, що не буде, - відповідають їм чугайстри. - Як не буде Різдва, то менше у світі світла стане. Менше світла - менше людей, от нам і спокій. Не віддамо.

Схопили жінки й чоловіки дрюки, набрали каміння.

- Начувайтеся! Зараз ми вам покажемо!

Чугайстри дунули, плюнули, пальцями клацнули, рогами похитали - дрюки у людей із рук вирвалися і як стали їх самих гамселити! А каміння, що його жінки й чоловіки понабирали, розсипалося, в повітря здійнялося та градом згори на людей впало.

Так жінки й чоловіки ні з чим додому повернулися, ще й побиті.

Зібралися молоді хлопці й дівчата, прийшли до чугайстрів.

- Що ж ви з тією зіркою робитимете? - питають. - Нам вона надію дарує. Без надії рід людський довго не про­живе. А вам і слово таке невідоме. Віддайте!

- Що менше у людей надії, то й людей мен­ше, - кажуть чугайстри. - А нам від того тільки краще. Не ру­ба­ти­ме­те наших дерев, не коситимете нашої трави, не за­смі­чу­ва­ти­ме­те наших річок. Не віддамо.

Тоді хлопці й дівчата вдали, ніби пішли геть, а самі сховалися в горах, дочекалися ночі й тишком-нишком підібралися до чугайстрів. У руках тримали мотузки. Хотіли чугайстрів зв'язати й пригрозити, що з високої гори їх кинуть, - гадали, чугайстри злякаються й зірку віддадуть.

Та не так сталося, як гадалося. Чугайстри - істоти гір­ські, лісові, духи природи. Зір мають гострий, слух - тон­кий. Зачули, що до них людиська крадуться, дунули, плю­нули, пальцями клацнули. У хлопців і дів­чат земля під ногами розтріскалася - там, де щойно твер­да скеля була, тепер урвище глибоке. Повисли вони над тим урвищем, насилу одне одного повитягали, мотузки їм саме в пригоді стали.

Так ні з чим дівчата й хлопці додому повернулися, ще й ображені.

Бачать чугайстри, що просто так їм спокій не дадуть, весь час люди за зіркою полюватимуть. То вони й вигадали, як її сховати. Узяли міцну дубову колоду й витесали з неї велику скриню.

Потім спустилися в надра гір, і гори дали їм сім пригорщ золота, сім пригорщ срібла та сім пригорщ міді. З того металу створили чугайстри сім замків золотих, сім замків срібних і сім замків мідних.

Потому спустилися чугайстри ще глибше - там, на такій глибині, що чорніше чорного, ріс у скелі гірський кришталь, чистий і прозорий, наче крига з джерельної води. Узяли чугайстри того кришталю тричі по сім уламків і створили тричі по сім чарівних ключів.

Поклали вони різдвяну зірку в дубову скриню, навісили на скриню сім замків золотих, сім замків срібних і сім замків мідних. Замкнули ті замки кришталевими ключами. Сім ключів віддали птахам небесним, сім - звірам земним, а ще сім - рибинам у стрімких гірських ріках. Саму ж скриню сховали в глибоку печеру під Чорною горою. І до­мо­ви­ли­ся ту печеру стерегти, очей з неї не зводити.

От уже зима настала, час Різдва наближається. А що за Різдво без різдвяної зірки? Ходять люди сумні, все в них із рук валиться, самі собі ладу дати не можуть. Почали між собою сваритися, одне на одного гримати, а потім іще гірше стало.

Домовляться двоє друзів про спільну справу - один візьме та й не дотримає обіцянки. Прийде сусід до сусі­да, позичить щось - та не віддасть. Пообіцяє юнак одружитися з дівчиною - і не одружується.

Бо навіщо своє слово тримати, як різдвяної зірки на не­бі не буде? А нема зірки - нема й надії. А як надії нема, отже, останні часи для світу настають. Ну а кому вже яка різниця, як ти в ці останні часи поводишся. Чи чемний ти, чи ні. Чи слово своє тримаєш, чи інших в оману вводиш.

Час спливав - люди змінювалися. Ніби хтось із їхніх душ вибрав усю любов, усю ніжність і всю радість. А натомість заповнив злою тугою, гарячою люттю, сліпою нетерпимістю. Тріщини між ліпшими друзями пролягли, прір­ви поміж родичами виникли.

Бачать діти - так діла не буде. Дорослі злі та смутні, свят годі й чекати. Треба щось робити.

Зібралися вони разом, одяглися тепліше й пішли до Чор­ної гори. Бачать: сидять чугайстри біля входу в пе­че­ру, зірку різдвяну стережуть.

Діти їм низенько вклонилися.

- Вітаємо, шановне панство, - кажуть. - Знаємо, що ви не хочете зірку просто так віддавати, але нам без неї дуже погано. Може, візьмете найдорожче, що у нас є, а натомість повернете на небо різдвяну зірку?

Чугайстрам стало цікаво.

- А що ж у вас є? - питають.

Діти простягнули їм свої скарби.

Одна дівчинка принесла свою найулюбленішу ляльку. Лялька була вже не нова, обличчя витерте, сукенка вицвіла. Але це була найперша велика лялька, яку подарували цій дівчинці.

Щовечора вона лягала з нею в ліжко, а щоранку робила їй зачіску, вмивала й годувала сніданком. Ділилася з нею усіма секретами. І в цілому світі не було для дівчинки іграшки дорожчої.

- Беріть мою ляльку, чугайстри, лише віддайте світові різдвяну зірку.

Один хлопчик приніс "щасливого" м'яча. Яку б гру не за­тіяв хлопчик, із цим м'ячем завжди перемагав. Бо ді­став­ся йому м'яч у спадок від старшого брата. Той давно виріс і жив в іншому краю, далеко від рідного дому, а до ро­ди­ни навідувався лише раз на рік, саме на Різдво. Та в цьо­му році написав брат, що не приїде до своїх рідних, мовляв, справ багато, їхати довго. І цей м'яч був для хлопчика най­до­рож­чим спомином про брата.

- Беріть мого м'яча, чугайстри, лише віддайте світові різдвяну зірку.

Найменший хлопчик ледве дотягнув велику коробку, все­ре­ди­ні якої лежала іграшкова залізниця. Ох і гарна була вона! Вагони - з чорного лакованого дерева, всередині - червоні оксамитові диванчики. Усі колеса та ручки блищали, наче дзеркальні, а коли паровозик їздив по рейках, то випускав клуби справжньої пари. Хлопчик давно мріяв про таку залізницю, й нарешті йому її подарували. Він навіть не встиг набавитися нею досхочу. Але не пожалів своєї мрії.

- Беріть мою залізницю, чугайстри, лише віддайте сві­тові різдвяну зірку.

Тут усі діти наввипередки почали показувати, що вони принесли: улюблені книжки, зачитані до дір, плюшевих ведмедиків, яким було стільки ж років, скільки самим дітлахам, нарядні сукенки та намиста з бісеру. Повні кишені цукерок, льодяників на паличках, шоколаду в золотих обгортках. Ковзани та санчата, дерев'яні дзиґи й кольорові олівці, пластилін і фарби з пензликами.

Вони клали це все до ніг чугайстрів і голосно примовляли:

- Беріть усе, що ми любимо, чугайстри, лише віддайте світові різдвяну зірку.

У чугайстрів аж голови запаморочилися! Подивилися вони на ті скарби та й кажуть:

- Бачимо, серця у вас добрі. Але нам ваші скарби ні до чого. Для нас головне - природа. Наші гори, на­ші ліси, наші луки та гаї, ріки та озера. А ви, люди, що з ними робите? Нищите. А як природа гине, то й нам вірна смерть.

- То ми вам пообіцяємо, - кажуть діти, - що, ко­ли виростемо, такого не робитимемо. Як хтось зрубає де­ре­во - натомість посадить два. Чесне-пречесне слово! Ли­ше по­вер­ніть різдвяну зірку на небо, бо дуже без неї по­га­но жити.

Стали чугайстри радитися між собою. Один каже:

- Людям віри нема, вони свої обіцянки легко порушують.

Інші чугайстри головами кивають:

- Твоя правда, брате, твоя правда.

Другий каже:

- Та ці нібито чесні, щирі. Дивіться, найдорожчого не пожаліли, аби світові допомогти.

Знову кивають чугайстри:

- І твоя правда, брате.

Третій каже:

- Це вони зараз такі, а виростуть і нічим кращим за інших людей не будуть!

Зчинилася тут суперечка, та найстаріший серед чугайстрів мовив:

- Слово людське і справді небагато важить, та ми з цих дітей клятву візьмемо. Нехай вони заприсягнуться своєю душею, своїм серцем і своєю волею, що, коли стануть до­рос­ли­ми, природу берегтимуть, про рослини та тварин дбатимуть, зайвого не рубатимуть, кривди живим істотам не чинитимуть.

Повернулися до дітей і говорять їм:

- Гаразд. Повернемо зірку на небо, якщо ви заприсягнетеся, що, коли виростете, клятви своєї дотримаєтеся.

Заприсягнулися всі діти своєю душею, своїм серцем і сво­єю волею. І тієї миті, коли вони це зробили, посеред зи­ми блискавка в небі спалахнула, грім ударив і луною в го­рах прокотився.

Дітлахи злякалися, а чугайстри їм кажуть:

- Не бійтеся, будь ласка, то сама земля клятву вашу прийняла.

Після того винесли чугайстри дубову скриню з печери. А ключів-то в них немає! Сім у птахів небесних, сім - у звірів земних, а ще сім - у рибин у стрімких гірських ­ріках.

Стоять чугайстри та діти разом, дивляться на сім зам­ків золотих, сім замків срібних і сім замків мідних, і гадки не мають, як їм тепер бути.

Коли пролітав повз малий горобчик.

- Я, - каже, - знаю, де ті ключі кришталеві, які птахам небесним віддали. Орли їх собі забрали. Тільки мені самому орли їх не віддадуть. Треба, щоб хтось із дітей до них дістався та попросив. А дорогу я покажу!

Нагодилося тут поруч мале зайченя.

- Я, - каже, - знаю, де ті ключі кришталеві, що від­да­ли звірам земним. Вовки їх ховають у своєму лігві. Але ме­ні до вовків зась. От якби хтось із дітей туди пішов і по­про­сив. А дорогу я покажу!

Тут зі стрімкої річки, де вода за найлютіших морозів не замерзала, винирнула мала форель.

- Я, - каже, - знаю, де ті ключі кришталеві, що віддали рибинам у стрімких гірських річках. Їх королева форелей у себе ховає. Але мене вона слухати не захоче, надто я мала, а от якби хтось із дітей у неї попросив. А дорогу я покажу!

Порадилися між собою діти та зголосилися троє з них вирушити в дорогу: найменший хлопчик і дві дівчинки. А решта лишилася разом із чугайстрами чекати на їхнє повернення.

- Як же я знайду орлів? - запитує хлопчик.

- А ми тебе на крила підхопимо, в повітря піднімемо й високо-високо понесемо. Ти лише тримайся міцніше! - відповідають горобці.

Зграя птахів підхопила хлопчика на свої крила. Донесли вони його до верхівки високої гори.

- Це тут орли живуть?

- Ні, - кажуть горобці. - Бачиш ще вищу гору, на верхівці якої сніг усіма кольорами веселки переливається, а сама верхівка в небо впирається? Ось там орли й живуть. Але ми туди не долетимо, наші крильця надто слабкі. Ми на тебе тут почекаємо.

Робити нема чого - без ключів скриню не відчинити, зірку світові не повернути. Поліз хлопчик на гору сам-один. Крижаний вітер його б'є, колючий сніг очі застить, а він лізе й лізе.

Нарешті дістався верхівки тієї гори, де орли живуть.

Бачить: велике гніздо. Біля гнізда сидить орлиця та й плаче.

- Вітаю, шановна орлице, - каже хлопчик. Сам зубами від холоду стукотить, а серце його від страху в п'яти падає. Бо насправді дуже він висоти боявся. - Не бійтеся мене, я вам кривди не заподію. Потрібні мені сім кришталевих ключів, що їх вам чугайстри дали. Тоді вони зможуть відчинити скриню й повернути на небо різдвяну зірку. А коли різдвяна зірка повернеться на небо, цілий людський світ буде щасливим.

Орлиця змахнула крилами та відвернулася від хлопчика. Він з іншого боку обійшов її, вклонився й знову каже:

- Потрібні мені сім кришталевих ключів, що їх вам чугайстри дали. Різдвяна зірка повернеться на небо, і цілий світ людський буде...

- Та нехай його хоч узагалі не буде! - закричала ор­ли­ця. - Що мені за діло до людського світу? Он, подивися, що твої люди зробили з моїм чоловіком.

Поглянув хлопчик: а у гнізді великий орел лежить, у силь­ці заплутався, а крило зламане.

Подмухав хлопчик на свої змерзлі пальці й заходився того орла розплутувати, із сильця витягати. Розплутав, звіль­нив.

Кинувся крило перев'язувати, а нема чим. Тоді зняв він із шиї свій шарф і перев'язав ним зламане крило.

- Дякуємо тобі, добра людино, - кажуть орел і орлиця. - Тепер бачимо, що не всі люди однакові. Тримай кришталеві ключі, повертай людському світові надію.

І віддали хлопчикові сім ключів. Узяв він їх, заховав за пазуху й вирушив у зворотну путь. Знову вітер і сніг били його та сікли, а земля лежала далеко-далеко внизу. Та хлопчик уже не боявся висоти - його душу зігрівала надія.

Спустився він із верхівки тієї гори, а там його горобці на свої крила підхопили й до чугайстрів понесли.

Перша дівчинка мала дістатися вовчого лігва.

- Як же мені знайти вовків? - запитує вона.

- А ми тобі з ялинових лап санчата зробимо, з букової кори віжки сплетемо, самі в ті санчата впряжемося і як припустимо в хащі! Ти лише міцно за віжки тримайся! - кажуть зайці.

Так і зробили. Впряглися в санчата й чкурнули так, що у дівчинки аж вуха позакладало! Домчали її до дрімучого лісу, пронеслися нетоптаними стежинами - занесли в самісінькі хащі. А там стали наче вкопані й кажуть:

- Нам далі ніяк не можна, йди сама.

Дівчинка пішла. Через повалені стовбури дерев перебирається, в снігові кучугури провалюється, крізь колючі чагарники продирається.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.