ДОБРИЙ САМАРЯНИН

У школі як завжди був страшний гамір. Діти бігали, кричали, сміялися і пустували. Три чверті години непорушного сидіння на стільці робило свою справу.На коридорі стояв гул, як у вулику.

Лише Даніель сидів навпочіпки біля стіни й дивився у підлогу. Зазвичай він бігав і шумів з іншими. Проте цього разу він про щось глибоко замислився. У руках він тримав якийсь невеличкий предмет.

Він не бачив, як дівчата перешіптувалися по кутках, не чув, як хлопці з нього насміхалися.

Лише пронизливий звук дзвоника вирвав його із роздумів. Він підвівся і неохоче потягнувся до класу, потираючи затерплі від сидіння ноги. Розпочинався останній урок, урок математики. Даніель сів біля вікна й дістав із рюкзака зошит.

Тепле проміння вересневого сонця падало на стілець. Хоча літні канікули закінчилися, проте погода ще продовжувала гріти теплом. Вечори були настільки теплими, що Даніель до самого смеркання проводив час на вулиці: грав з друзями у футбол та катався на велосипеді.

Так було і напередодні вдень. Після школи він, як вихор, увірвався до дому, вихопив з холодильника ковбаски і побіг на футбольне поле.

– А домашнє завдання? – встигла вигукнути мама.

– Нам нічого не дали! – крикнув у відповідь хлопець, зникаючи за дверима. Справді, у ці дні вчителька була неабияк поблажлива.

– Насолоджуйтесь чудовою погодою. У вас ще буде час посидіти за партами

– говорила.

– Тож Даніель вибіг на поле, а там сусідські хлопці ділили охочих гравців на футбольні команди для проведення матчу.

– O! Даніель! Іди до нас! – кричали деякі.

– Ні, ні! – відповіли інші. – Грай в нашій команді!

Даніелю подобалося, що хлопці сперечалися за нього. Так, він справді був хорошим гравцем і любив футбол.

Він попадав, як ніхто точно і у нього було важко відібрати м'яч.

Нарешті гравці були поділені на команди і гра розпочалася. Вони грали чудово. Даніель забив два блискучі голи, але в один момент атмосфера на полі зіпсувалася.

– Іди візьми м'яч! – владним тоном один з хлопців гукнув до іншого.

– Сам іди! – пробурмотів інший. – Ти не будеш мені вказу-вати!

– Думаєш, що якщо у тебе нові кросівки, то можеш із себе когось вдавати? – злився третій.

– Хлопці, заспокойтеся! – втрутився Даніель, але було надто пізно.

– А ти мене зафолив! – відізвався інший із гравців.

– Неправда!

– Правда!

До суперечки приєднувалося все більше і більше хлопців, і врешті футбольний матч перетворився на поєдинок злості та зауважень. Зрештою обидві команди покинули поле в гніві та з почуттям взаємної неприязні.

Даніель розлютився, що матч був перерваний. Розчарований, він пішов із хлопцями зі своєї команди до продуктового магазину. Раптом він побачив Губерта, того що мав нові кросівки. Він їхав на велосипеді неподалік. Губерт рухався досить швидко і ще щось кричав услід своїм колегам, повертаючись небезпечно.

Раптом його кермо зачепило дорожній знак і хлопець сильно впав на високий бордюр. Він застогнав від болю. Спробував підвестися, але не зміг. Дуже боліла права нога. Може була зламана?

– Ей, хлопці, Губерт впав зі свого велосипеда! — схвильовано вигукнув Даніель, але його товариші лише байдуже знизали плечима.

– Ну і що? Забруднив свої нові кросівки? – викрикнув один з іронією, а інші розсміялися.

Після хвилинного вагання Даніель підбіг до Губерта, який так і не міг підвестися.

– Все гаразд? – запитав, подаючи йому руку.

– Спасибі. Страшенно болить, що аж не можу

– простогнав Губерт.

На його штанах виднілася темно-червона пляма.

– Ти далеко живеш? – запитав Даніель. – Там, за рогом, але я не знаю, чи зможу дійти. – Я тобі допоможу

Даніель взяв Губер–та під руку і, хоча було важко, провів його до воріт великого жовтого будинку під червоною черепицею.

Краєм ока він побачив своїх друзів, які стояли й дивилися вслід, але не прийшли на допомогу. Він тільки чув, як вони хіхо­­­­­­­­—тали.

Коли мама Губерта відчинила хвіртку й побачила, що син ледь стоїть, то зблідла. Через деякий час вона прийшла до тями і, швидко подя–кувавши Даніелю, зникла ра­зом з Губертом у довгому ко­­­ридорі. Даніель вирішив піти і привести велосипед свого друга, який залишився лежати на тому самому місці. Він по–вернувся до жовтої хати, тяг–нучи за собою зігнутий велосипед, але побачив, що xвіртка

відчинена — щойно приїхав лікар. Даніель обереж–но поставив велосипед на газоні. Він уже збирався повертатися додому, коли, скрипучи шинами, на подвір'я заїхав ще один автомобіль. З нього вибіг якийсь чоловік і, не звертаючи уваги на Даніела, швидкими кроками наблизився до лікаря. Вони обоє увійшли до будику, щось жваво обговорюючи.

Напевно, це тато Губерта – подумав Даніель. – Сподіваюся, що все буде добре.

Тим часом поволі сутеніло, і вже пора було поверта–тися додому.

Коли хлопець проходив повз місце, де Губерт впав з велосипеда, він помітив на землі невеликий предмет. Це був велосипедний спідометр, який напевно зламався під час невдалої їзди. Даніель підняв його і поклав до кишені. Він вирішив при найближчій нагоді повернути його Губертові. Ідучи парком, він побачив старшого чоловіка, який сидів на лавці.

У цьому не було б нічого надзвичайного, якби не те, що в руках у дідуся була відкрита книга. Він ніби читав.

Як це можливо? Вже майже темно...– Даніель зацікавився і трохи сповільнив крок. Вид старенького був справді незвичай­ний. Парк поринав у темряву, яку тьмяно відволікали ліхтарі, розкидані то тут, то там. Біля лавки, на якій сидів дідусь, не було жодного ліхтаря. Незнайомець був схожий на примару і Даніель протер очі. Може це просто сон? Тоді він помітив білу тростину, обіперту на лавку, і собаку, який сидів біля ніг господаря.

Сліпий... Як він сюди потрапив?

–Даніель ніколи не зустрічався з ним ра­­­­­­­ні­­ше.

Тим часом старенький проводив рукою по розгор–нутій книзі, а його уста злегка ворушилися. Сліпий чоловік на­справ­­ді читав. Він в­голос читав Біблію, написану алфавітом для сліпих.

Темрява, яка його огортала, взагалі йому не заважала.